Labels

Хорватська експедиція. Міфи і легенди | Hrvatska ekspedicija. Mitovi i legende


Хоч за своїм основним функціональним призначення та сутністю це була звичайна літня відпустка з родиною, від двотижневої подорожі до Хорватії особисто мені хотілося отримати щось більше, ніж море, сонце, гори.

Тому коли в ресторанчику в Старому місті Задара у відповідь на мої ламані фрази хорватською мовою офіціант почав розпитувати, чи не серби ми часом, очі у мене запалали: дрібнобуржуазний сімейний відпочинок почав перетворюватись на справжню пригоду!

Ні, кажу, ми українці. А офіціант (тихо, одночасно сервіруючи стіл): а розумієш це – "ала муно" (чи щось подібне; ні, не hvala puno)? Ну все, думаю, він сказав якусь лише місцевим зрозумілу образу, по такому принципу, що якщо я серб, то зрозумію і піду звідси. Хаотично почав гуглити. Нічого не знайшов.

Офіціант повертається із замовленою їжею. Я питав: "А що Ви сказали, коли думали, що ми серби?" Він: "Та нічого, просто перевірив, бо слов'янські мови подібні, чи ви українці розумієте це". "А серби у вас тут бувають?" Він (трохи експресивно): "Так! Звичайно. Он там ось зараз сидять!" (вказує на сусідній столик).

Так пригода знов перетворилася на звичайний сімейний туристичній обід, а я остаточно зміцнився в думці, що, можливо, дещо знаю про історичні факти, але мало про тутешніх людей і те, що у них в голові.


"Неоусташество"

На жаль, характерною рисою українських уявлень про Балкани загалом і колишню Югославію зокрема – навіть у тих, хто ніби "в темі" – є безперечна інтелектуальна вторинність щодо Росії та її інформаційної продукції (в широкому значенні терміну). Найчастіше "українізація" російської візії щодо Балкан здійснюється простою заміною знаків: наприклад, якщо сербів "там" з любов'ю називають "росіянами (а чому, наприклад, не "поляками" чи "прусаками"?) Балкан", то у нас повторюють те саме, але вже в негативному контексті. Така доля спіткала і Хорватію 1990-х років, яку в Росії таврують як "неоусташську" державу, а у нас – по факту те ж саме, але в позитивному контексті: себто – не "комуняки", а "національне мислення", "головне не ідеологія [усташів], а державництво" і таке інше. 

Порівняйте, наприклад, цей еталонний до втрати зв'язку з реальністю текст Хорватський прорив і українська прірва з наступними російськими статтями:
Франьо Туджман. Великий предатель балканских народов
Операция «Буря» — этническая чистка, одобренная Западом
Хорватия продолжает жить призраками нацистского прошлого
Кому выгодна сербофобия в Хорватии
«Знаете ли вы, каково быть сербом в Хорватии?»

Акценти різні, але основна ідея та ж сама: в Хорватії домінує трохи замасковане для Брюсселю "неоусташество". Треш про якісь "перевірки на хорватську ідентичність", "позбавлення виборчих прав", "недогромадянство" та щось там про "сербську мову" і залякування вирізаними язиками за "бодай одне сербське слово" (хорватські серби говорять фактично на тих самих діалектах, що і хорвати даних регіонів), що все підозріло схоже на російські жахи про неонацистську державу в межах ЄС.

Причини цього, як на мене, навіть не в якихось там "спецопераціях інформаційної війни", а в тому, що наші співгромадяни мало читають англомовні та інші джерела "на захід від лінії Керзона", користуючись тим, що "зрозуміліше та доступніше".

Незважаючи не те, що я питанням цікавився більш глибоко, в певній мірі сам не оминув впливу цих уявлень.

Звичайно, щось читав про пом'якшення та лібералізацію політичної лінії в 2000-і, звичайно ж, думав, вплив Заходу взагалі та норм ЄС зокрема вимагають проводити більш "толерантну" політику, але очікувалося, що сильні неофіційні симпатії до НДХ та усташів, а "народні партизани" замальовують написами "Za dom spremni" стіни будинків.


***


Почати можна з того, що найвизначнішим хорватом в Хорватії вважають Стєпана Радича, про якого в Україні майже ніхто і не чув, хоч знають про Анте Павелича.

У нас більш відомі й популярні романтичні та авантюрні постаті як, наприклад, колишній легіонер Анте Готовина, але в дійсності ж більшість хорватських державних та військових діячів початку 1990-х була з югославських партизансько-комуністичних еліт – як дисиденти "Хорватської весни", так і цілком номенклатурні персоналії, що залишалися на вищих військових та державних посадах до самого розпаду СФРЮ: 
  • д-р Франьо Туджман, перший президент незалежної Хорватії  – тітовський комісар та генерал ЮНА,
  • Янко Бобетко, начальник генштабу Хорватії в 1992-1995 роках – генерал ЮНА, партизан, в якого трьох братів-партизанів вбили усташі (двох в бою, а наймолодшого, Мато, полоненого перепилили ручною пилою),
  • Йосип Манолич, один із засновників ХДС, голова хорватського уряду в 1990-1991 роках, голова хорватських спецслужб – партизан, комуніст, на керівних посадах в югославських службах безпеки,
  • Мартін Шпегель, міністр оборони Хорватії в 1990-1991 роках, один з творців хорватської армії – партизан, генерал ЮНА, керівник військового корпусу на початку 1980-х,
  • Свето Летіца, перший командувач хорватського флоту – партизан, адмірал югославського флоту,
  • Антон Тус, перший начальник генштабу Хорватії (1991-1992), член Ради національної оборони – в 13 років приєднався до партизанів, генерал ЮНА, командувач югославською авіацією до відставки з ЮНА в 1991 році,
  • Йосип Больковац, перший міністр внутрішніх справ Хорватії (1990-1991) – партизан, співробітник югославської спецслужби OZNA
і багато інших.

Антон Тус та Стєпан Месич, до речі, були останніми міністром оборони та головою президії СФРЮ перед її розпадом.

Під час протистояння з сербами активно використовувалась "антифашистська" риторика. Показово, що хорвати (як і бошняки) воювали саме з "четниками", а не "комуністами" чи "тітовцями".

Звичайно, мало місце певне "примирення хорватів з хорватами" як задля забезпеченя внутрішньої єдності, так і заради отримання підтримки (грошової та політичної) від хорватської діаспори, де "усташської" еміграції природньо було досить багато. Такою емігрантською фігурою можна назвати міністра оборони в 1991-1998 роках Гойко Шушака.

Між тим, це "примирення" та меморіали загиблим у війні (чи вбитим після неї) солдатам НДХ не є саме по собі прославлянням чи реабілітацією усташества: так само як в сучасній Німеччині численні солдатські меморіали загиблим в 1939-1945 роках не є виправданням чи демонстрацією симпатій до націонал-соціалізму. Наскільки розумію, існують типові мейнстрімні уявлення: "звичайні солдати" (чи "жертви обставин", "вірили, що воюють за власну державу") – домобрани з одного боку та фашисти-усташі з іншого. Щось схоже на стереотипи про дуалізм "вермахт/СС", що яскраво передано в сучасному хорватському фільмі "Живі і мертві". Домобранів (як і четників) в останні роки війни активно включали до складу партизанської Народно-визвольної армії Югославії: в своїх мемуарах генерал Янко Бобетко нарікає, що після закінчення Другої світової війни в процесі скорочення збройних сил було звільнено з армії багато хорватських офіцерів із колишніх домобранів як "ненадійних".

Пікантна тема: ніколи саме на дискусії з цього приводу не натикався (можливо, ця тема – табу), але підозрюю, що в Бляйбурзі усташів розстрілювали партизани не лише тільки сербської національності.

Також, природньо, сама ситуація протистояння з сербами викликала "в народі" певні "історичні симпатії" до тих, хто з сербами [жорстоко] воював, в тому числі тими самими усташами. Однак "неоусташество" ніколи не було офіційною політикою, ба більше: від нього всіляко відхрещувалися.

Дуже добре погляди д-ра Франьо Туджмана та ідеологію ХДС в першій половині 1990-х років представлено тут: 

"Дуалістичність" командира комуністичних партизан та голови хорватського генштабу генерала Янко Бобетко показано в цьому тексті (хоч, на жаль, стаття загалом "жовтушна"):



Другу світову війну Янко Бобетко (справа) завершив на посаді політичного комісара 32-ої загорської дивізії Народно-визвольної армії Югославії
(Джерело: Zaslužuje li pokojni stožerni general ulicu u Zagrebu?)


Реально неоусташською силою (в плані символіки, ідейного наслідування) можна назвати Хорватську партію права (ХПП) з її парамілітраними загонами HOS, де була чорна уніформа, "Za dom spremni", відповідна "U"-символіка та правий радикалізм. Однак, і це показово, навіть в розпал війни ХПП отримала лише 7% (це був її найбільший успіх), а зараз взагалі є маргінальною з лише декількома відсотками підтримки виборців.

Відрізнялися і политико-територіальні проекти ХДС та ХПП: якщо перша орієнтувалася на кордони Бановини, та й взагалі декларували спадкоємність Хорватській селянській партії Стєпана Радича та Владка Мачека, то друга – на усташів, Анте Павелича, НДХ та ідеї про мусульмансько-хорватське братерство (в межах "Великої Хорватії", звичайно) і "Хорватію до Дріни, Боснію до Адріатики".

В результаті міжпартійної конкуренції малочисельна ХПП була розчавлена і тимчасово заборонена правлячою ХДС як "терористична" в кінці 1991 року, частину лідерів ХПП і HOS було вбито в результаті "інцидентів" або ж за загадкових обставин (Анте Параджик, Блаж Кралєвич, Стоян Вуйновіч "Серб"), а її воєнізовані підрозділи підпорядковано HV в Хорватії та HVO в БіГ. І, як показує нещодавний інцидент, HOS-івці не згодні все це "зрозуміти та пробачити".

Ще декілька показових фактів:

  • Йосіп Броз Тіто vs Анте Павелич – 25:0
В Хорватії немає вулиць/площ/проспектів Анте Павелича та інших усташів. Деякі об'єкти, названі на честь певних діячів НДХ (як, наприклад, письменника Міле Будака), було перейменовано після обрання курсу на євроінтеграцію на початку 2000-х (хоч ніби по всій Хорватії досі є біля десятка таких "проблемних" вулиць, переважно в невеличких провінційних містах). Однак досі є 25 вулиць Йосипа Броза Тіта:



  • Заперечення державної спадкоємності від НДХ закріплено в Конституції Хорватії
Показовим буде цитування конституції Хорватії. У розділі "Історичні підстави" читаємо, на чому ґрунтується хорватська державна традиція:

"...в заснуванні в 1939 році Бановини Хорватія, яка відродила хорватську державну самобутність в Королівстві Югославія;
у встановленні основ державного суверенітету в період Другої світової війни, на противагу проголошенню Незалежної держави Хорватії (1941 р.) у рішеннях Національної антифашистської ради національного визволення Хорватії (1943 р.), а згодом у Конституції Народної Республіки Хорватія (1947 р.) та пізніше в Конституціях Соціалістичної Республіки Хорватія (1963-1990)"

На всяк випадок, це формулювання 1990 року, що без змін перейшли до сучасної хорватської конституції після всіх її редакцій.


***


Дві показові історії дають нам зрозуміти, що дискусії про "припустиме та непримустиме" точаться не навколо ідей встановити пам'ятник Павеличу чи назвати вулицю на його честь. "Червоні лінії" в хорватській політиці проходять, насправді, набагато ближче.

Історія №1: в 2019 році канцлер ФРН Ангела Меркель відвідала передвиборчі заходи ХДС, через що стався скандал, бо там виконувалась пісня Марка "Томпсона" Перковича "Lijepa li si" ("Яка ти прекрасна"). Що ж такого жахливого в цій "націоналістичній пісні"? Якщо подивитися текст, то вся крамола в тому, що в ньому згадується Херцег-Босна, ну і автор пісні – Перкович (хоч виконувала якась молодіжна група ніби).

Історія №2: як вже розповідалося в огляді Задару, на багатоповерхівці вгледів явно "хорватське патріотичне" графіті:


"Наша буря не спиняється". Графіті співдружності вболівальників Tornado Zadar
(тут і далі всі зображення збільшуються за кліком)


Спочатку подумав, що воно присвячено операції "Буря" (Oluja), але вирішив перевірити. Виявилось, що через мурал в міській раді Задару були розборки, бо депутатка від Соціал-демократичної партії Хорватії (колишній Союз комуністів Хорватії, мають 7 з 31 депутатів в міській раді) ідентифікувала його як "пронацистський" через шолом, що нагадує штальгельм, та "шаховніцу" з верхнім лівим полем білого кольору, що вважається "націоналістичною". Депутат від ХДС (що в Задарі є в коаліції з ХПП) відкинув всі паралелі з усташами та НДХ, заявивши, що це просто один із історичних варіантів гербу Хорватії, "Za dom spremni" – це ніяк не усташське, а історичне вітання ніби як за рішенням суду, HOS-івці (на відміну від усташів) ніяких злочинів не робили і т.д. Тобто, з одного боку бачимо відхрещення від усташества, а з іншого спроби "примирення з історичними символами" в тому числі, явно, заради згоди зі своїми партнерами по коаліції.

Самі ці дискусії та претензії можете почитати за посиланнями нижче, раджу також звернути увагу на коментарі, що демонструють контроверсійну реакцію "широких народних мас":

Показово, що все це відбувалося не в "червоних" Істрії, Загребі чи Загорє, а в Задарі, що (як й інші території, вражені війною 1991-1995 років) традиційно вважається "націоналістичним" регіоном.


***


Важко оцінити суспільні настрої, особливо, якщо користуватися лише своїми обмеженими в часі та просторі спостереженнями та "оглядом преси" в і-неті. Офіціальна партійна та державна позиція щодо тих чи інших історичних явищ чи постатей не завжди дзеркально відображає уявлення та прихильності населення цієї держави.

Забігаючи вперед, скажу, що проусташських "артефактів" побачити майже не вдалося. Щодо особистих чиїхось симпатій-антипатій, говорити про картину загалом, звичайно, важко, але як мінімум "усташофілія" не є мейнстрімною (див. Opinion: Attitudes to Ustasha and NDH in Croatia nowadays), і негативні висловлювання про "фашистський режим, який нам накинули країни Осі" довелося почути від ветерана війни з явними антисербськими та антиюгославськими поглядами.


Звичайно, в багатьох країнах суспільство неоднорідне в своїх політичних та історичних симпатіях, не є виключенням і Хорватія: з одного боку бачимо аншлаг на концертах Марка "Томпсона" Перковича, з іншого – повний зал в Загребі, що співає разом з Лепою Бреною "Я югославка!" (в Хорватії "югоностальгуючих" майже чверть всього населення).

Від Соціал-демократичної партії Хорватії (нагадаю, колишній Союз комуністів Хорватії) хорватськими президентами обиралися Іво Йосипович (2010-2015) та Зоран Миланович (2020-). Наврядче їхніх виборців можна віднести до симпатиків усташів.

Щоб не було непорозумінь, треба пояснити, що югоностальгія та прихильність до СДП не є ознакою "просербської" позиції: так, багато хто вважає, що СФРЮ розвалив саме великосербський націоналізм Мілошевича, а під час війни 1991-1995 років хорватські екс-комуністи підтримували Загреб, а не Белград.

З протилежного боку політичного спектру до усташів та НДХ однозначно позитивно ставляться прихильники ХПП та подібних ультраправих партій, ветерани HOS, хорватські ультрас.

Посередині знаходиться ХДС та інші право-центристські партії, праве крило прибічників яких з тими чи іншими застереженнями (за принципом "у Мао було 70% заслуг та 30% помилок") може визнавати "державотворчі прагнення та боротьбу за незалежність" усташів та НДХ, хоч, як було зазначено вище, генеральна лінія ХДС усташества зрікається.

Нижче декілька "ультраправих артефактів", що мені їх вдалося побачити в Задарі:



НДХ. Законна, чиста

Анти-антифа

А де U?!! Стандартна підбірка "інтернаціональних" неонацистських символів, нічого рідного-вітчизняного



Серби і хорвати – одвічні вороги

Неодноразово доводилося читати, особливо в різного роду публіцистиці стосовно причин Югославських війн, про "одвічну міжнаціональну ворожнечу", "усташсько-четницьку ненависть", яку за Тіто лише загнали в підпілля, репресивно змусили людей приховувати свої антипатії, але як тільки система захиталася, ці хтонічні стихії прорвалися на поверхню і розвалили Югославію, призвівши до жорстоких кривавих війн.

Така "зворотна розробка", коли під певні події сучасності та нещодавнього минулого вдало підбираються відповідні "підходящі" історичні аналогії, дуже зручна та проста у використанні. Однак, зі всієї сукупності фактів спільної історії за часів "братства та єдності" так само знаходили "ідейно правильні" приклади, які мали доводити навпаки "вікове братство" тих самих сербів та хорватів.

Зробимо огляд основних моментів сербсько-хорватських взаємовідносин за останні 200 років.


***


На початку 19 ст. саме Хорватія стала місцем зародження "ілліризму" – передтечі югославізму. В 1850 році сербськими та хорватськими лінгвістами у Відні було укладено угоду про принципи спільної мови, яка пізніше отримала назву сербохорватської (сучасні боснійська/сербська/хорватська/чорногорська).

В 19 ст. та на початку 20 ст. хорвати та хорватські серби зазвичай співпрацювали у спільній боротьбі проти Відня та Будапешту, а також італійців, що мали сильні позиції в Істрії та Далмації: Раковицьке повстання під приводом Еугена Кватерника підтримали сербські граничари, а в 1905 році було створено Хорватсько-сербську коаліцію.

Але в той час, як в Хорватії-Славонії та Далмації серби та хорвати були загалом союзниками, після окупації БіГ в 1878 році Австро-Угорщиною, а особливо її анексії в 1908 році, між боснійськими сербами, що орієнтувалися на Белград, та боснійськими хорватами, які прагнули об'єднати БіГ з іншими "історичними хорватськими землями" в єдине автономне утворення, мало місце жорстке протистояння за вплив в провінції (див. главу "Bosnia and Herzegovina Under Austro-Hungarian’s Rule" тут).

Під час Першої світової війни хорвати (як, в принципі, і більшість габсбургських сербів-"пречан") воювали в лавах австро-угорської армії, в той час як серби-"србіянці" та певна кількість добровольців-"пречан" – по той бік фронту в армії Королівства Сербії. Між тим, вже в 1915 році група хорватських та сербських "пречанських" політиків створили Югославський комітет, що мав на меті створення спільної держави південних слов'ян (об'єднання Словенії, Хорватії та БіГ з Королівством Сербією). В 1917 році було підписано Корфську декларацію про принципові засади майбутнього королівства Югославія.

Після поразки та виходу Австро-Угорщини з війни, почався її стрімкий розпад, і хорватськими, словенськими та сербськими "пречанськими" депутатами було проголошено Державу Словенців, Хорватів та Сербів, що вже в грудні 1918 року об'єдналася з Королівством Сербією та Королівством Чорногорією в Королівство Сербів, Хорватів та Словенців на чолі з династією Карагеоргієвичів. Треба зазначити, що хорвати тут керувалися скоріше практичними мотивами ніж ідеалізмом щодо "братства слов'ян": об'єднання з переможницею-Сербією в одну державу вберегало від зазіхань Італії на Далмацію (більшу частину якої їй було обіцяно Лондонською угодою 1915 року) та Угорщини на малу, але економічно важливу область Меджимурє. Аналогічно словенці намагалися вберегтися від поглинання Австрією та Італією. До того ж, вся БіГ, більша частина Славонії та половина Далмації були обіцяні Сербії тією ж Лондонською угодою, тобто, не приєднайся хорвати до КСХС, потенційна незалежна Хорватія являла б собою лише "залишок залишка колись славного хорватського королівства" – невеличку область навколо Загребу.

Однак, майже одразу почалося політичне протистояння між автономістськими прагненнями хорватів, головною політичною силою яких була Хорватська селянська партія (ХСП) з її головою Стєпаном Радичем, та унітаристською політикою Белграду, що була інституалізована у Відовданській конституції. Всі 1920-ті роки характеризувалися політичною нестабільністю, викликаною цією конфронтацією. Показово, що з 1927 року навіть "пречанська" Незалежна демократична партія Светозара Прибичевича перейшла з табору прихильників белградського унітаризму до коаліції з ХСП.

Ці політичні чвари мали кульмінацією замах на вбивство лідера ХСП Стєпана Радича в парламенті сербським депутатом-націоналістом Пунішею Рачичем, що викликало страшний політичний скандал, який, в принципі, ставив під сумнів подальше існування КСХС. Тоді Владко Мачеку, другій людині у ХСП, та ще живому Стєпану Радичу через Прибичевича королем Александром було зроблено пропозицію "ампутації" Хорватії (і, відповідно, Словенії) як радикальне вирішення кризи всередині держави. Але хорватські лідери відмовилися: по-перше, як і на кінець Першої світової війни, залишалася загроза розчленування території Хорватії сусідами, в першу чергу Італією; по-друге, в ХСП та Белграді зовсім по-різному уявляли собі території, які мають бути "ампутованими" – якщо хорватські політики жадали всіх чи майже всіх земель Держави СХС (тобто Хорватію, Далмацію, Славонію, Боснію і Герцеговину та Бачку), то югославське керівництво збиралося "відпустити" лише західну частину сучасної Хорватії.


(Джерело: Moмчило Суботић. Jугословенство и југословенска држава: идеје и учинци једног геополитичког експеримента)


Стєпан Радич невдовзі вмирає, а король Александр відміняє конституцію і встановлює особисту диктатуру. Його рецептами внутрішньополітичного врегулювання є просування ідей "інтегрального югославізму": КСХС було перейменовано на Королівство Югославія, дозволена діяльність лише тих партій, які мали осередки у всіх регіонах країни (отже, під заборону попали і суто сербські партії), насаджувалася єдина "югославська" ідентичність. Цікаво, що для побудови спільної нації Александр дійсно намагався об'єднати національних героїв та символи словенців, хорватів та сербів: наприклад, свого другого сина він назвав Томіславом на честь першого хорватського короля (до речі, Дувно на Томіславград теж перейменував саме він).

В 1934 році під час візиту до Франції Александра І Карагеоргієвича вбито під час замаху, організованому усташами за сприяння Італії та Угорщини. Разом з його смертю, де-факто, закінчилася і політика "інтегрального югославізму".

Багаторічну кризу у відносинах між хорватськими політичними силами та Белградом було врегульовано компромісом у вигляді створення автономної Бановини Хорватія в серпні 1939 року. До цього югославський уряд спонукала загрозлива зовнішньополітична ситуація напередодні Другої світової війни. Можна сказати, що Королівство Югославія нарешті змогло спертися на обидві ноги. Але, у відповідь на приєднання країни до Осі Берлін-Рим-Токіо, група військових на чолі з генералом Симовичем здійснила за підтримки Великобританії військовий переворот, що спровокувало вторгнення військ Третього Рейху та його союзників. Більшість хорватів та словенців переворот не підтримували, початок війни вважало наслідком "сербської авантюри", за яку вони не мали особливого бажання воювати. Все це лише прискорило блискавичний розгром югославської армії в "Квітневій війні".

Територію Королівства Югославія було розділено між Німеччиною, Італією, Угорщиною, Болгарією та їхніми сателітами (Чорногорія, залишкова Сербія, Албанія та Незалежна Держава Хорватія).

Владко Мачек відмовився від німецької пропозиції очолити НДХ, тому ті змушені були "імпортувати" з Італії усташів та передати їм формальну владу в країні. Хоч Мачек і закликав хорватів співпрацювати з НДХ, одночасно представники його партії були в складі емігрантського югославського уряду. Таке "сидіння на двох стільцях" незабаром призвело до його ув'язнення в концтаборі на нетривалий час, а потім – домашнього арешту.

Можна стверджувати, що Друга світова війна на території Югославії мала всі ознаки громадянської війни, оскільки тут "фронт" пролягав не тільки між народами, а й всередині них: хорвати-партизани воювали з хорватами-усташами і домобранами, серби-партизани – з четниками та недичівцями. Але, звичайно, ця тема занадто велика та складна як для цього короткого огляду. Серед великого переліку трагічних подій тих років зараз серби найчастіше згадують Ясеновац, а хорвати – Бляйбург.

Крім ідеологічного несприйняття режиму усташів тими ж самими хорватськими комуністами та великою кількістю прихильників ХСП, загальні претензії з боку хорватів до НДХ були наступними: маріонетковий режим, абсолютно залежний від Риму та Берліну; згода (де-юре чи де-факто) на анексію більшої частини Далмації Італією та Барані і Меджимурє Угорщиною.

Хорватські серби ж, фактично, були загнані усташами у партизанські та четницькі загони через політику "1/3 сербів знищити, 1/3 вигнати в Сербію, а 1/3 навернути в католицтво".

В листопаді 1943 року в місті Яйце (БіГ) мало місце друге засідання AVNOJ, яке вважається заснуванням соціалістичної Югославії.

Незважаючи на "партизанське братерство", не всі міжнаціональні суперечки залагодилися автоматично: так відносно кордону між Хорватією та Сербією не було досягнуто остаточного компромісу, тому його було встановлено як "тимчасовий" (хоч й існує такий самий досі).

За часів СФРЮ офіційною політикою було дотримання міжнаціонального балансу в рамках політики "братства та єдності", гарантом чого був особисто маршал Тіто. І, мабуть, у великій мірі йому це вдавалося, оскільки незадоволення тітовською національною політикою зараз виказують як на хорватському, так і на сербському боці: якщо перші звинувачюють її в просербському централізмі, то останні – в утисках сербів за принципом "Слабка Сербія – сильна Югославія", створенні за рахунок території Сербії республік та автономних країв, урізаючи її ледь не до меж Белградського пашалику. Крім боротьби з "хорватським націоналізмом" Хорватської весни 1971 року була ще раніше, в 1960-х, кампанія по боротьбі з "великосербським націоналізмом" – так званим ранковичизмом (за прізвищем сербського комуністичного діяча Александара Ранковича, який пізніше, вже у 1980-ті, став ледь не іконою та "мучеником" сербського націонал-комуністичного руху під керівництвом Мілошевича).

В подальшому були: смерть Тіто у 1980 році; меморандум САНУ; "антибюрократична революція" Мілошевича, коли він отримав половину голосів в Раді Президентства СФРЮ, зворотня реакція інших республік (в першу чергу Словенії та Хорватії), які вимагали конфедералізації Югославії; політична та економічні криза і, в результаті, розпад Югославії, що супроводжувався військовими конфліктами. Між тим, вже під час колапсу СФРЮ, між сербською та хорватською верхівкою мали місце певні спроби узгодження інтересів.


***


Отже, за 200 років було досить багато ситуативних сербсько-хорватських союзів та співробітництва. Коли зовнішнє оточення спонукало до спільних дій та об'єднання, намагалися знаходити якісь компроміси, коли ж "дружити проти" вже критичної потреби не було, вступали в протиріччя конкуруючі хорватський та сербський національні проекти.

Найбільш драматичним моментом спільної історії за останні 200 років було протистояння в трикутнику "усташі-четники-партизани" та гекатомба під час Другої світової війни, що в великій мірі було не стільки внутрішнім продуктом, скільки наслідком політики країн Осі на Балканах.

Для порівняння, сербсько-болгарські відносини в давній та новій історії були набагато більш напруженими, ось лише за останні 150 років: Сербсько-болгарська війна (1885), протистояння в османській Македонії, Друга Балканська війна (1913), Перша світова війна, "партизанка" ВМРО в КСХС-Югославії та вбивство Александра I Карагеоргієвича, яке безпосередньо здійснив македонський болгарин Владо Черноземскі (його, до речі, в Болгарії досі шанують), Друга світова війна, Кървава Коледа, болгарська ворожість до Сербії-Югославії через "створення штучної македонської нації".


Вітчизняна війна

Проводяться паралелі між Вітчизняною війною в Хорватії та війною в Донбасі, але більш подібним "хорватський випадок" є з війнами періоду розпаду СРСР: Карабах, Абхазія, Південна Осетія, Придністров'я. В 2014 році вже були (хай й зі всіма своїми проблемами та вадами) 22-річна українська держава та українська армія. Хорвати ж у 1991 році мали вдосталь офіцерів та генералів, що прийшли з ЮНА, мали підготованих в тій самій ЮНА та ТО резервістів, але майже не мали зброї. І хоч в уяві українців найбільш важливі події відбувалися в Дубровнику та Вуковарі, але в дійсності визначальним було захоплення казарм (часто разом зі зброєю) в "глибині" території Хорватії, що дало змогу взяти під контроль Загреба більшість території колишньої югославської республіки та отримати легке та важке озброєння для хорватського війська. Хорватським успіхам сприяло те, що ЮНА ще залишалася "багатонаціональною" – з тих самих гарнізонів часто-густо дезертували разом зі зброєю солдати та офіцери хорватської національності, військовослужбовці інших "несербських" національностей або також дезертували, або не мали мотивації чинити опір. Загалом, покладатися Белград міг лише на сербів та чорногорців, хоч, звичайно, "багатонаціональна" ЮНА ще не встигла на той час стати "великосербською армією": той самий Атіф Дудакович в Хорватії в районі Кніну-Задару під керівництвом Ратко Младича активно воював з хорватами, за що останні досі мають на нього зуб.

Уявіть собі теоретичну війну в 1991 році між УРСР та "залишковим СРСР" (наприклад, РРФСР, БРСР та середньоазійські республіки): одні регіони (наприклад, Крим, Одеса, Миколаїв, Харків) захоплюються досить швидко, на інших йде спротив, створюються "спеціальні частини" або нацгвардія зі співробітників республіканської міліції, військові бази по всій території України (від Луганська до Львова) в оточенні, частина радянських солдатів та офіцерів української і не тільки національностей переходить на бік Києва, можливо навіть деякі бази повністю (з виведенням військовослужбовців-неукраїнців) "українізуються", мають місце випадки "угонів" літаків та кораблів навіть з баз не на території УРСР (тим паче, що було і в реальності: перші стихійні присяги на вірність Україні, "холодна війна" в Криму, перехід СКР-112 з Донузлаву в Одесу та інші подібні випадки). Проти "власовців" поруч з "комуністами-патріотами" воюють загони УНСО і їм подібні, все це під керівництвом Кравчука, Марчука та колишніх радянських генералів з "кооптацією" когось з Народного Руху задля формування "уряду національної єдності".

Виглядає дещо хімерно, але ж десь так воно і було під час пострадянських конфліктів.


Югославські війни

Уявлення про Югославські війни загалом найчастіше вкладаються в примітивну схему "агресія-оборона", що відповідає досить сумнівному та неідеальному принципу політики західних країн, які автоматично визначили новими державними кордонами межі югославських республік. Тому у нас, за наслідуванням та інерцією, прийнято говорити про "сербську агресію в Хорватії" чи, що ще цікавіше, "сербську і хорватську агресію в Боснії та Герцеговині".

В дійсності ж період Югославських війн та їхню логіку треба сприймати як період – варварських, жорстоких, негуманних, але – спроб визначення національних кордонів тоді, коли комуністичному тітовському "югославізму" з його інтернаціональною ідеологією "братства та єдності" настав кінець і замість югославів як політичні нації постали серби, хорвати, албанці, словенці, македонці та бошняки-мусульмани (чорногорці до цього списку додадуться лише пізніше) зі своїми національними візіями та ментальними картами власного національного простору.

Важливим є розуміння того факто, що кордони між республіками СФРЮ було встановлено, ґрунтуючись скоріше на національно-історичному ніж на національно-територіальному принципі. Наприклад, AVNOJ-івська Хорватія відповідає в цілому габсбурзьким провінціями Хорватії, Славонії (Угорське королівство), Далмації та Істрії (Австрійська імперія). Боснія і Герцеговина – територія, яка була спочатку окупована, а потім анексована Австро-Угорщиною. Воєводина – колишні землі Угорського королівства в складі Австро-Угорщини, як переважно сербські (на півдні), так і компактний угорський регіон в Бачці на півночі. Косово – ще одна "Боснія і Герцеговина", але вже з албанцями і сербами.

І хоч з часом, наприклад, мусульмани в БіГ стали сприймати її як свою "національну" республіку, першопочатково (і в своїй соціалістичній конституції) вона була визначена як така собі "балканська Швейцарія" трьох рівноправних народів. До речі, соціалістична Хорватія теж мала два "державні" народи – хорватів та сербів – що аналогічно було закріплено в її конституції.

Незважаючи на часто мішане і анклавне проживання народів в Югославії, певна можливість "підкоригувати" кордони республік чи, наприклад, створити замість них низку більш-менш національно однорідних кантонів була. Але в логіці ідеології "братства та єдності" в цьому не було потреби, навпаки: це б сприяло національному розмежуванню, а не об'єднанню. До свого часу це більш-менш працювало, але республіки вже в політичному сенсі стали сприйматися як національні протодержави, а не автономні регіони. Тому всю Сербію – з автономними краями – сербські націоналісти вважали неподільною "власністю" сербів, хоч і дивилися самі на регіони з сербським населенням в інших республіках. Аналогічно було із керівництвом Хорватії, що свято боронило непорушність AVNOJ-івських кордонів "своєї" республіки, але активно працювало на приєднання хорватських регіонов БіГ. Мусульмани, складаючи на кінець 1980-х років майже половину населення БіГ, чисто математично могли вважатися більшістю населення, і прагнули керувати "балканською Швейцарією" як вважають за потрібне, але були й не проти приєднати Санджак, тому можна впевнено говорити про те, що ще один фронт югославських війн не відкрився там лише через критичну ситуацію в Республіці БіГ загалом і Сараєві зокрема (до речі, у військово-політичному керівництві мусульманської Республіки БіГ та SDA був досить потужний саме санджацький клан).

Сьогодні ту ж саму політику проводять в Косово, де не відступають від свого святого права суверенітету над північним, населеним і контрольованим місцевими сербами, регіоном, але – вже за "етнографічним" принципом – не проти долучити Прешевську долину.

Часто починається казуїстика на тему "хто мав право на сецесію, а хто ні": ось Словенія та Македонія були союзними республіками, тому мали таке право, Косово по конституції СФРЮ теж ніби (хоч це не точно), а, наприклад, боснійські серби та хорвати – ні. Однак не думаю, що навіть якби в соціалістичній Югославії Косово не було автономним краєм, це вплинуло б суттєво на позицію та прагнення тамтешніх албанців: як показує практика, в [Північній] Македонії, де ніяка територіальна автономія їм не була гарантована (але й не було таких утисків як під владою Белграду, до речі) місцеві албанці таки розпочали збройну боротьбу, що була припинена лише після широких компромісів Скоп'є та через позицію Заходу. І, треба сказати, македонські албанці вперто вибивають, тепер вже політичним шляхом, все більше і більше прав та "суверенінету", тому цілком можливо, що одного дня ще постане "Іліріда".

Отже, розуміння конфліктів в колишній Югославії можна лише через призму спроб приведення політичних кордонів у відповідність з "етнографічними та історичними" (як їх розуміли керівники того чи іншого національного табору). При цьому, на якісь серйозні компроміси ніхто не був налаштований. Звичайно ж, для цього застосовувались часом зовсім людожерські методи (етнічні чистки, винищення населення, терор, зміна "культурно-історичного" ландшафту). Треба зазначити, шо процес цей ще не завершився, і в деяких регіонах, скоріш за все, просто чекають ослаблення зовнішнього контролю чи змін в політиці країн Заходу (БіГ, Македонія, Косово).

До речі, саме відсутністю "етнографічних" претензій можна пояснити таке досить легке і безкровне "розлучення" Словенії та Македонії із залишковою Югославією (читай, Сербією-Чорногорією).


"Українці Балкан"


Знов-таки, під впливом "негативного переосмислення" російських пропагандистських міфів про сербів як "росіян Балкан", в Україні (особливо яскраво ці уявлення розквітли з 2014 року) за принципом "ворог друга мого ворога – мій друг" сформувався дзеркальний міф про хорватів як "природних друзів українців". Наслідування російсько-радянських теорій про "братні народи" в дії, інтелектуальна вторинність, на жаль, і в цьому.

Однак якщо в Сербії ідеї про "росіян Балкан" мали і мають певну підтримку, озвучувались такими персонажами як одіозний Воіслав Шешель (хоча б для того, щоб отримати якісь гефешти від "росіян Росії"), то в Хорватії в "українців Балкан" записуватися не поспішають.


Президент Республіки Хорватія др. Франьо Туджман: "Віримо в Росію"
В першій половині 1990-х РФ в обхід ембарго постачала зброю Хорватії, в тому числі системи ЗРК С-300 (nothing personal, just business). Звичайно, зараз це все заперечується.
В 1995 році на запрошення Бориса Єльцина парад з нагоди 50-ї річниці перемоги відвідав др. Франьо Туджман, а в 1996 році (тобто вже після операції "Буря") його нагороджено як партизана – учасника Другої світової війни медаллю Жукова
(За надану фотографію дякую Анатолію Демещуку)


Звичайно, з початком російсько-української війни хорвати почали цікавитися Україною та українцями і, проводячи певні паралелі, навіть співчувати та солідаризуватися з нами.

З іншого боку, в цьому багато чисто абстрактного поділу ментальної карти світу на "табори" та "блоки союзників". Однак це ще не означає саме "братства та близькості". Поясню: ви можете суто абстрактно симпатизувати антиасадівським сирійським бойовикам (за принципом "ворог друга мого ворога"), проводити певні паралелі та аналогії, але при безпосередньому контакті з цими людьми навряд у вас виникне відчуття "братства" чи подібності. Ну, або ж "табори" карабаського конфлікту: формально "наші" – це азербайджанці, а "їхні" – це вірмени, але на практиці в Україні і до тих, і до інших відношення приблизно однакове.

Як вже згадувалося, історично болгари краще підходять хорватам в кандидати "дружити проти сербів", однак, як мені здалося, всі згадки про болгар хорватами були суто нейтральними чи навіть прохолодними. Справа в тому, що хорвати не хочуть вважати себе "балканським народом", а якщо і вважають, то в негативному значенні – як травмовані османським ігом. Форпост католицького Заходу проти Сходу (ісламу і православ'я) та відповідні страждання. Щось схоже, правда?

Тому більше спорідненості, як я зрозумів, хорвати відчувають з поляками-католиками (атеїстичні чехи менш симпатичні) ніж з українцями-православними і, впевнений, що в умовному українсько-польському конфлікті їхні симпатії за інших рівних умов будуть на боці поляків.

До того ж, хорвати, навіть освічені, занадто мало знають про українців: наприклад, щодо козаків мені озвучували міф, що вони є нащадками (чи "еволюцією") кочовиків Північного Причорномор'я.

Природа конфлікту на Донбасі також їм погано зрозуміла: по аналогії зі своїм конфліктом наша ситуація уявляється як "місцеві росіяни повстали за підтримки Росії", тобто конфлікт розуміється скоріш як міжетнічний та вже через це – міждержавний.

На "побутовому" рівні уявлень про українців або майже немає (кажу про Старіград-Селіне, де українці-туристи рідко бувають), або вони примітивні та стереотипні як про "бідний і проблемний народ заробітчан". Стереотипи про українських жінок не хочеться навіть озвучувати.

Отже, "українцями Балкан" хорвати себе точно не називають, а якісь симпатії до українців можуть бути в першу чергу як до слов'ян та через певні подібності – уявні чи реальні – історії (боротьба за незалежність від сильнішого "братнього народу") і, звичайно ж, "ворог друга мого ворога".


Югославія як "хімера Тіто"

Розмови – як з хорватами, так і з сербами – дають підстави поставити під сумнів твердження різних "досліджень причин конфліктів в колишній Югославії" про те, що старі конфлікти та протиріччя весь час існували в прихованій формі через добровільно-примусову комуністичну тітовську політику "братства і єдності" і одразу ж прорвалися на волю, коли тиск системи послабшав. Зі слів тих, хто жив за соціалістичної Югославії – як хорватів, так і сербів, як югоностальгуючих, так і негативно налаштованиї щодо югославізму – випливало, що до початку конфлікту (ще не самої війни, а політичного протистояння перед нею) відносини між сербами та хорватами на побутовому рівні були прекрасними. Відповідно, цей конфлікт виникає не безпосередньо між людьми – сусідами на локальному рівні – а між народами (політичними націями) на "високому рівні", а потім вже транслюється на "нижній рівень", радикалізуючи людей, які ще вчора цілком нормально жили в межах своєї місцевої спільноти, товаришували та одружувалися одне з одним.

Потрібно, мабуть, пояснити: вищесказане не означає, що ніхто не пам'ятав страшних подій Другої світової війни чи інших проблемних історичних моментів або що всіх задовольняв існуючий комуністичний режим. Але ці претензії чи образи були до конкретних людей чи інституцій: усташів, четників, комуністів та інших. І лише націоналістична мобілізація ототожнила цих конкретних "чудовиськ" зі всією "ворожою" нацією (сербами, хорватами, мусульманами, албанцями), в тому числі і "тими привітними людьми з сусіднього будинку". В зоні конфлікту політичний момент вимагав чітко визначитись, на якому ти боці.

Розпад соціалістичної Югославії був також в значній мірі обумовлений тим, що ця країна зі своєю "нерадянською" версією соціалізму, один із лідерів Руху неприєднання, була "серединним" ("по той бік НАТО та ОВД") продуктом специфічної ситуації Холодної війни, і після її закінчення та появи перспектив євроінтеграції втратила більшу частину сенсу свого існування. Свій внесок зробили і зміна поколінь, девальвація комуністичної ідеології та партизанської міфології.

Також викажу свою думку, що всі "скелети у шафах" не обов'язково фаталістично мали привести до такого жорстокого конфлікту раніше чи пізніше. Міфологія соціалістичної Югославії ("братство та єдність") створювали схему світосприйняття, в якій "зло ворожнечі" (усташі, четники, Карагеоргієвичи, Габсбурги і інші) були переможені і поховані, а тому краще акцентувати увагу на спільних позитивних моментах (братство слов'ян, ілліризм, AVNOJ, антиосманська боротьба гайдуків), що "раціоналізували" та показували "логічним і природним" саме югославський соціалістичний союз народів. Федерація в значній мірі трималася на страхах іноземної інтервенції (із Заходу чи Сходу) та втягування в протистояння двох світових військово-політичних блоків. Коли ж реалії поточної зовнішньо- і внутрішньополітичної ситуації змінилися, а комуністична ідеологія в своїй югославській версії (разом з її ідеями міжнаціонального братерства) морально застаріла та деактуалізувалася, вся історична міфологія "братства і єдності" була відкинута та актуалізувалася нова-стара націоналістична сербська, хорватська та інші, і нериторичним питанням щодо розпаду СФРЮ є: чому там не мали успіху ліберально-демократичні ідеї, а "розлучення" не пішло за "чехословацьким" сценарієм.

Ті ж самі люди, що під час Другої світової війни були палкими прихильниками AVNOJ (Туджман, Бобетко та інші), йшли на ризик та самопожертву – про якусь вигоду та кон'юктурність мова тоді не йшла – на початок 1990-х еволюціонували в хорватських націоналістів, що до ідей "братства і єдності" та югославізма тепер мали ідіосинкразію. Те саме відбувалось і на сербському боці, де "мейнстрімними націоналістами" (Мілошевич і його соратники) ставали переважно вчорашні югославські комуністи.

Реалізований сценарій апостеріорі часто вважається неминучим, обгрунтованим фундаментальними причинами, але велике значення має конкретна зовнішньо- і внутрішньополітична ситуація, що мала місце під час розвитку даного сценарію. Промовистий приклад: за період 1939-1945 років на теріторії Хорватії мали місце три ідейно ворожі проекти, що, між тим, проросли саме на "народному грунті фундаментальних передумов" і мали (як мінімум на момент проголошення) підтримку "широких мас". Це заснована на демократично-центристських ідеях Радича-Мачека Бановина Хорватія, усташська НДХ та комуністична тітовська Народна Республіка Хорватія.

Сьогодні в тій самій Хорватії можна почути багато невдоволених голосів стосовно політики чинного уряду та взагалі членства в ЄС. Дещо подібне, звичайно, зі своїми аргументами, можна побачити і в інших країнах-"євроскептиках". Однак, звичайно, це ніяк не означає (за інших рівних умов) розпаду Європейського Союзу в недалекому майбутньому. З іншого боку, якщо [коли] таке станеться в майбутньому, то "розумні" дослідники будуть казати заднім числом, що "зерна розпаду" ЄС було засіяно ще майже в момент його створення.




Мітки:

Comments

Post a Comment