Labels

Боснійсько-герцеговинська експедиція. Анабасіс | Bosanskohercegovačka ekspedicija. Anabasis

Коли ми з моїм другом Іваном готувалися до експедиції в Боснію і Герцеговину (далі БіГ), виникло питання, як на нас може вплинути "дружба народів" в цій країні. Справа в тому, що ми збиралися взяти в оренду автомобіль в хорватському Задарі і вже на ньому їхати підкорювати БіГ. З Федерацією ще як не йшло, але ми мали відвідати і Баня-Луку, де-факто столицю Республіки Сербської. Чи не обмалюють, не пошкодять там авто на хорватських номерах?

Я спробував перевести наше занепокоєння в жарт і спитав своїх обізнаних знайомих, чи треба нам захистити машину на ніч якимись оберегами на кшталт виставленого у лобове скло напису "Браћо, не туку! Нисмо усташе!" або ж портрету Радована Караджича.

У відповідь всі сміялися і казали, що це все надумані страхи, все буде добре. Хорватка Ніна із Загребу додала, що боснійці – щирі і гостинні люди, і в Баня-Луці історично люблять хорватів. Це все якось не вкладалося в наші уявлення, але повірили на слово.

Даний момент дуже багато говорить про наші стереотипи про БіГ.

Далі нам запропонували переночувати в Баня-Луці в котеджі двоюрідної сестри Ніни. На наше питання, скільки маємо заплатити, вона відповіла, що гроші її родичі не візьмуть ні за що, готові й так нас прийняти, але якщо хочемо, можемо привезти якийсь православний український сувенір, бо її дядько і тітка релігійні та православні.

Тому коли ми відправилися із Задару до БіГ, у багажнику нашого авто лежала оздоблена бурштином ікона св. Георгія.

Цей момент дуже багато говорить вже про реальну БіГ і тамтешніх людей.


***


Трасу нашої подорожі було прокладено з метою відвідати наступні місця:

Маршрут був досить насичений, ми мали подолати більше 1000 км (в тому числі гірськими дорогами) за 4 дні, що було досить важко, враховуючи, що водій у нас був лише один Іван. Отже плани були досить авантюрними, але жадібність до вражень (якомога більше відвідати та побачити) перемогла, тому вирішили ризикнути.


Фіолетовим позначено маршрут першого дня подорожі


***


Злітно-посадкова смуга Задарського аеропорту. На горизонті гори Велебіт (тут і далі фото збільшуються за кліком)


Коли в аеропорті Задара оформлювали оренду авто, співробітниця автопрокату (хорватка віком десь 25 років) почала нас розпитувати, куди збираємося їхати (про те, що ми українці, вона вже дізналася з документів). Відповідь "у Боснію" її якось неприємно здивувала. "А чому не по Хорватії? У нас тут красивіше". Це було важко пояснити, тому в двох словах розповіли, що зараз з'явився шанс з'їздити туди, куди потім з сім'ями навряд коли поїдемо, тому і вирішили ним скористатися. Вона розповіла, що сама з Славонського Броду, а її мати – з БіГ, з Босанського Броду (знаходиться з іншого берегу річки Сави), але під час війни виїхала в Хорватію. Потім, побачивши, що ми з Києва, розповіла, що наступного літа збирається з хлопцем до Києва щоб відвідати Прип'ять (мабуть, серіал "Чорнобиль" подивилась). А ви, питає, там були? Іван відповів, що з дитинства це місце у нього ні з чим хорошим не асоціювалося, тому ніколи туди не прагнув потрапити. Хорватка: "Ну, мені просто цікаво, такі події з ним пов'язані, це історія". – "От приблизно з таких самих причин ми зараз і їдемо до Боснії".


***


З самого дитинства Боснія і Герцеговина була для мене страшним, таємничім та легендарним місцем одночасно. На екрані телевізору в новинах був дим над дво-триповерховими будинками, якісь люди в камуфляжі та військова техніка. Я знав, що війна була жорстокою, але хто з ким там воював, було незрозуміло. Неясно навіть було, що це саме за країна і хто там живе ("боснійці" і "герцеговинці"?).

В 1990-ті Боснійська війна стала одним з символів тогочасних кривавих локальних війн. В газеті тих часів один журналіст виводив таку страшну тенденцію: якщо під час Першої світової війни співвідношення загиблих військових та цивільних було 10:1, під час Другої світової війни – 1:1, то під час Боснійської війни – 1:10. Звичайно, з часом я дізнався, що в дійсності цивільні складали лише 30% всіх загиблих, і початкова оцінка жертв у 200 тисяч виявилась завищеною у два рази, але все одно така гекатомба в досить заможній країні в центрі Європи знов-таки викликала питання "чому?".

Невідоме та таємниче завжди привертало мою увагу, тому в наступні роки я намагався – наскільки це було в силах школяра в доінтернетну епоху – дізнатися більше про регіон, людей, що його населяють, та причини і події тієї війни. Накопичувалися знання про факти та події, але розуміння причин та сутності того, що там відбувалося, приходило набагато пізніше, до того ж попередні інформація та висновки з часом переосмислювалися.

Тому не дивно, що БіГ була тим місцем, куди я прагнув потрапити за першої слушної нагоди, щоб побачити цю землю і цих людей на власні очі.


***


В той день (назвемо його "нульовим") вже було пізно кудись їхати, тому ми пройшлися Старим містом у Задарі (до речі, восени, коли туристів майже нема, він виглядає краще і охайніше) і заночували щоб зранку вирушити в довгу дорогу.


Поруч з туристичними маршрутами в Старому місті існують такі дворики



Місце, пов'язане з Народною визвольною боротьбою (1941-1945) в Югославії (тут і далі там, де це можливо, буду давати посилання на статті в українській Вікіпедії, але для кращого ознайомлення з темою в більшості випадків рекомендую переглянути відповідні статті англомовної Вікіпедії)

Головна брама Старого міста в Задарі


Перший день автоекспедиції мав бути найважчим: 320 км та приблизно 5½ годин в авто. Тому планувалося, що виїдемо зі сходом сонця і будемо робити мінімум зупинок щоб в другій половині дня ще до сутінок встигнути побачити Баня-Луку.

В реальності ж й із Задару виїхали пізніше запланованого, й вже через 30 км зупинилися на добру годину перед Старим Масленицьким мостом. Про нього вже достатньо написав у "Хорватській експедиції", тому лише додам декілька осінніх фотографій.


В далині біліє Новий Масленицький міст

Старий Масленицький міст


Закинутий ще з 1991 року мотель на прірві над Новською протокою:





Далі нас чекав стрімкий підйом схилами гірського масиву Велебіт.


Вдалині видно водосховище на річці Зрманя


Контраст між середземноморською/приморською рівниною Равні Котари та луками на гірському плато Ліки разючий. Клімат, рослинність та ландшафти стають схожими на передгір'я Українських Карпат.




Проїхали Грачац (Gračac) – з кінця 1980-х населення зменшилося більше ніж в два рази й зараз виглядає просто як велике село.

Хотіли заради "пошуку автентичності" їхати не основною трасою, а через Доньі Лапац (Donji Lapac), але там була настільки погана дорога (до речі, єдина погана дорога за всю подорож) – в кращих традиціях віддаленіших куточків північного сходу Чернігівської області – що вже за 200 метрів нею було вирішено повертати на шосе через Удбіну (Udbina).

На розвилці сфотографували закинуті будинки зі слідами куль, в одному з них тепер зберігають сіно:




Життя вздовж траси майже немає. Час від часу бачиш покинуті будинки чи навіть цілі села. Ліка взагалі останні 100 років неухильно обезлюднює (200 тисяч у 1900 році, 95 тисяч у 1991 році), але тут, в східній її частині, де на кінець 1980-х більшість складали серби, взагалі пустеля: в 1995 році серби втекли, хтось потім повернувся, але лише десь п'ята частина від довоєнної кількості; хорвати, крім тих, що жили раніше, там селитися теж не поспішають. Загальне населення Ліки впало на 2011 рік до 55 тисяч, з них сербів – менше 9 тисяч, в той час як на 1991 рік їх було 45 тисяч.


За виключенням декількох невеликих поселень (Грачац, Удбіна, Доньі Лапац, села біля Плітвицьких озер) східна Ліка являє собою справжню "демографічну пустелю" (Джерело: Wikipedia. Demographics of Croatia)


Як і раніше біля сербських сіл у Равні Котари, в Ліці теж можна побачити використання нецінової конкуренції "купуй у хорвата", коли біля лотку чи магазинчика на трасі, де продають мед, сир і овочі, вивішується хорватських прапор.

Ближче до Плітвицьких озер стає відносно (як для цих місць) людно, по селах і містечках забудова в такому собі "карпатсько-туристичному" стилі.

Але нам в інший бік, тому ми рішуче повертаємо на схід, переїжджаємо через невеликі гори до Лічко Петрово Село, і звідти вже на рівнині внизу бачимо пропускний пункт на кордоні і – Боснію!


Поки ще Хорватія


Останні хвилини на хорватській землі: місцевість навколо виглядає закинутою. Справа вдалині вже БіГ


До речі, зовсім поруч знаходиться "аеродром в горі" Желява (Željava). Сайт, присвячений цій колишній авіабазі: Aerodrom Zeljava.

На кордоні хорватський прикордонник козирнув своєю обізнаністю, що в Україні йде війна.

І знов про знищення міфів. Хоч і знаєш про знелюднену Ліку в Хорватії, але стереотипно очікуєш "погіршення" картинки навколо після перетину кордону між "ЄС-івською" Хорватією та "депресивною" БіГ. Але тут ситуація прямо протилежна: після хорватської "пустелі" від Прнявору (Prnjavor) біля кордону і до самого Біхача попадаєш в густонаселений регіон, де одне село чи містечко переходить в інше.


Щільність населення країн колишньої СФРЮ. Зверніть увагу на північно-західний край БіГ
(Джерело: Wikimedia Commons)


Одразу помічаєш "національні" бошняцькі прапори з лілями. Їх тут багато – вивішені просто на хатах. Також одразу в око впадають мечеті, яких немає в Хорватії. Справа в тому, що "анклав Біхача" (а тепер Унсько-Санський кантон ФБіГ) – це щільно населений регіон з абсолютною мусульманською більшістю. Під час війни Біхач й інша територія на захід від річки Уни до кордону з Хорватією витримали в принципі ж таку саму як і Сараєво 4-річну облогу Військом Республіки Сербської (БіГ) та Військом Сербської Країни (Хорватія), але про неї, звичайно, пересічному глядачу телевізора на Заході (і на Сході) відомо було набагато менше.


Боснійська вексилологія


Сучасний державний прапор БіГ є «винаходом» міжнародного «куратора» (Верховного представника), що був примусово впроваджений в 1998 році після того, як три «конституційні народи» не змогли дійти згоди з приводу нього в ході парламентських дебатів. Державний прапор можна побачити або там, де він має бути вивішений за законом (державні установи і т.д.), або в регіонах, де мешкають бошняки-мусульмани, оскільки у них найбільше симпатій до ідеї БіГ як єдиного державного простору.



Набагато охоче три «конституційні народи» використовують свої «національні» прапори:

Бошняки-мусульмани
Прапор Республіки БіГ (1992-1997): його основним елементом є герб середньовічної династії боснійських королів Котроманичів; бошняки надають йому перевагу над сучасним державним, оскільки він має історичне коріння, до того ж з ним пов’язані славні та трагічні події Боснійської війни («під ним проливалася кров і гинули герої» якщо в двох словах). Також використовуються наступні символи: гербовий щит Котроманичів (герб Республіки БіГ), «золота лілія» (фльор-де-ліс), півмісяць із зіркою на зеленому полотнищі або сам по собі (як мусульманські символи).




Боснійські серби



Прапор Республіки Сербської (1992-): ті самі «загальносербські» кольори, що і на триколорі Сербії. Іноді використовується варіант з «сербським хрестом», а також і сам «сербський хрест» як символ.


Боснійські хорвати


Прапор Хорватської республіки Херцег-Босна (1992-1997): де-факто місцева варіація хорватського державного прапора з тим самим триколором та іншою формою щита з «шаховніцею». Також може використовуватись символіка HVO, сама «шаховніца» або хорватський триколор (а серед радикалів – і усташська символіка).




Біхач | Bihać | Бихаћ


Якщо чесно, спочатку Біхач мені не сподобався: біля дороги тягнулася якась неохайна приватна забудова з хаотичними вивісками всюди на фасадах. Чомусь по аналогії згадався в'їзд у Бровари з боку Києва.


Виглядає якось не дуже симпатично...

... але тут є барбершопи!


Ще до подорожі нас попереджали бути обережними в Біхачі, бо там скупчується багато мігрантів з Близького Сходу. Якщо чесно, я сприйняв це як страшилку і перебільшення. Але в реальності все було саме так: тільки-но ми вийшли з машини, як Іван звернув мою увагу на купку молодих людей – каже, вони таки дуже смугляві та темноволосі, хоч ти казав, що місцеве населення візуально від нас не особливо відрізняється. Але це були сирійці (чи афганці?). По всьому місту їх величезна кількість: на вулицях, в парках, на березі Уни, на лавках. Сидять, їдять, відпочивають, сплять, перуть і сушать одяг на кущах біля річки. Всі поголовно – молоді чоловіки, де старі, діти і жінки – невідомо.

Місцевих візуально на вулицях менше ніж мігрантів.


Надмірна увага мігрантам не до душі

Дублювання напису арабською – саме для мігрантів, а не туристів


В місті дуже невеличке історичне ядро, до того ж, із старої забудови там не багато чого лишилося, але в цілому все досить охайне, а історичні пам'ятки автентичні (не "відреконструйовані" сучасним шайтан-ремонтом).


Історична частина міста знаходиться в самому центрі карти (а також на міні-карті в правому нижньому куті), між Уною та рівчаком, що був проритий в давнину для захисту міста з заходу



Капетанова башта (Kapetanova kula) – залишок середньовічної фортеці – та руїни конаку

Дзвіниця католицького собору кінця 19 ст.

Базиліка собору була знищена під час Другої світової війни бомбардуванням союзницької авіації. Якою вона була (а також і вся ця частина міста разом з конаком), можна подивитись тут
Гробниця хорватської знаті Біхача
Турбе (мавзолей) захисників Біхача, що полягли в 1878 році, захищаючи його від австро-угорських військ. Цікаво, що турбе було побудовано саме за часів австро-угорського правління в БіГ

Всередині турбе


Комуністична пам'ятка на вулиці Івана Павла ІІ


Джамія (мечеть) Фетхія, перероблена за османів із колишньої католицької церкви

Мусульманське кладовище біля стін джамії

На плакаті розклад заходів на честь дня створення 5-го корпусу ARBiH, що обороняв Біхач під час Боснійської війни



Партизанська пам'ятка




Посеред міста тече мальовнича річка Уна з багатьма невеличкими острівцями, на них та її берегах розбито міські парки. До речі, на південь від Біхача знаходиться Національний природний парк Уна, що не сильно поступається за природними красотами відомим Плітвицьким озерам.











Місцеві "круті хлопці": накачані, "мусульманські" бороди, футболка з іменами "дев'яти героїв" Боснійської війни. Років за 30, отже не ветерани

На правах реклами ©


Загалом, за виключенням одної-двох жінок у хіджабах, мулли та декількох "бородатих патріотів", місцеве населення виглядає і одягається так само як і серби та хорвати в БіГ.


Пам'ятник з подякою канадським миротворцям

По всьому місту плакати з нагоди святкування дня 5-го корпусу ARBiH
 
Соціалістичний барельєф із символічним зображенням героїчної історії міста від Середньовіччя до Другої світової війни та післявоєнної натхненної праці

Міський парк

"Jesen na Gelenderima. Bajka usnulog parka" (Осінь у Гелендеримі. Казка сонного парку)


Анклав Біхача – одне з небагатьох місць, де всю Боснійську війну ARBiH і HVO спільно воювали проти сербів, не стріляючи одне в одного. Причина цього – занадто мала хорватська громада, тому Хорватія чи/та Херцег-Босна на цю територію не претендували.


"Хорватська рада оборони. Командування штабу HVO регіону Біхач. 1992-1995"


Боснійська війна

Оскільки далі в тексті будуть часто згадуватись події війни 1992-1995 років в БіГ, треба дати короткий огляд для читачів, які мало що про неї знають.

Згідно перепису 1991 року 43% населення БіГ складали мусульмани, 31% – серби, 17% – хорвати, а ще 5.5% – "югослави" (переважно люди з етнічно змішаних сімей).

Після перших багатопартійних виборів більшість депутатів в Скупщині БіГ належало до Партії демократичної дії (SDA, мусульмани), Сербської демократичної партії (СДС, серби) та Хорватського демократичного союзу БіГ (HDZ BiH, хорвати). "Демократія" на той час була дуже популярним словом (десь як "соціалізм" в Наддніпрянській Україні 1917-1919 років), що до того ж сприймалось як антонім до "комунізму", тому "демократичність" всіх трьох партій невипадкова. Однак, щоб зрозуміти їхній реальний характер і спрямованість, слово "демократичний" в їхніх назвах треба замінити на "націоналістичний".

Після фактичної незалежності Хорватії та Словенії в 1991 році БіГ опинилася в "залишковій" Югославії, яка, природно, ставала вже не багатонаціональною, а переважно сербською. Це лякало мусульманських діячів і вони почали все більше і більше схилятися до виходу республіки зі складу Югославії. В цьому їх активно підтримували хорватські депутати, стратегією яких (і їхніх "старших братів" з Хорватії) було, як програма-максимум, входження БіГ у федеративний чи конфедеративний союз з Хорватією або ж, як програма-мінімум, приєднання "хорватських" регіонів БіГ до Хорватії. Серби ж навпаки всіма правдами і неправдами намагалися втримати БіГ у складі Югославії (наприклад, відома промова Радована Караджича в Скупщині, де він прямо лякає війною) або ж, якщо БіГ таки оголосить незалежність, приєднати "сербські" регіони до Югославії.

Ще до початку активних бойових дій були спроби розробити плани мирного врегулювання, але вони зазнали краху переважно через спротив мусульманських політиків, які виступали за унітарну та неподільну БіГ, де-факто вважаючи її своєю "національною республікою", а сербів і хорватів – нацменшинами, хоч в "соціалістичній" конституції БіГ і було записано, що вона є спільною республікою трьох народів. Алія Ізетбегович та його соратники користувалися тим, що "технічно" вони мали більшість депутатів в Скупщині, отже претендували на те, що саме вони є єдиною законною владою в БіГ, в той час як серби і хорвати – бунтівники і сепаратисти.

З початком війни серби почали реалізовувати стратегію, що складалася з наступних цілей: об'єднання "сербських автономних областей" в БіГ в територіально єдиний простір; захоплення і втримання Східного Сараєво, яке вони бачили своєю столицею; повний контроль над територією в басейні річки Дріна (по ній проходить кордон з Сербією) та вихід на річку Неретву як західний кордон контрольованої території в Герцеговині. Боснійські серби отримали більшість озброєння ЮНА в БіГ, їм надходила допомога із [залишкової] Югославії.

Хорвати взяли курс на об'єднання всіх "хорватських" регіонів в складі "Хорватської співдружності Херцег-Босна", за допомогою "старших братів" із Загребу активно озброювалися і працювали на де-факто приєднання до Хорватії.

На першому етапі війни (1992-1993) хорвати (HVO) і мусульмани (ARBiH) спільно воювали проти сербів (ВРС), з початку 1993 року почали воювати і одне проти одного.

Під час війни всі три сторони конфлікту активно проводили політику "національно-територіальної інженерії" – зміну етнічного характеру регіонів, які планувалися до включення в своє національне утворення – використовуючи в якості інструменту етнічні чистки (примусове виселення, концентраційні табори, терор і вбивства). Найбільш "ефективними" в цьому були боснійські серби, чому сприяла їхня перевага у збройних силах ("спадщина" ЮНА в БіГ, звідки до Війська Республіки Сербської перейшла велика частина озброєння і особового складу), завдяки чому вже в перші місяці війни ними було захоплено не тільки регіони з сербською більшістю, а й більшу частину етнічно мішаних спірних регіонів (всього близько 70% території БіГ).

В 1994 році під тиском Вашингтону хорватів змусили укласти альянс з боснійськими мусульманами, а в другій половині 1995 року після розгрому Сербської Країни збройні сили Хорватії вступили в БіГ і провели наступ на сербів в західній Боснії, витіснивши їх на 50% території БіГ, що стало передумовою початку мирного процесу в Дейтоні.


Більш докладно читайте:

українською
Боснійська війна
Фотографії
 
англійською Bosnian War Peace plans proposed before and during the Bosnian War Croat–Bosniak War
Ethnic cleansing in the Bosnian War


Маршрут нашої подорожі на карті "зон контролю" станом на травень 1995 року (джерело: www.loc.gov)

 


Пересічний Біхач


Загалом, від Біхача було двояке відчуття: з одного боку, ніби і маленьке, не дуже охайне, але цікаве і мальовниче в центрі та на берегах Уни містечко, а з іншого – наче табір біженців. Зрозуміло, що самі мешканці міста в цьому не винні, але зараз туристична привабливість Біхача значно, як на мене, погіршилась.

І в цей момент, до речі, спало на думку, що тепер я можу дещо краще зрозуміти ставлення на Заході до України та її війни: можна ніби абстрактно співчувати Сирії та жертвам її війни, але чомусь "оці брудні мігранти, що лізуть зі всіх боків як сарана" на побутовому рівні викликають менше симпатії, скоріше навіть якусь відразу, дискомфорт і острах (хоч, звичайно, вони покинули батьківшину не від хорошого життя). Тому не дивуйтесь, коли і Україні "абстрактно" співчувають, але до самих українців в Чехії, Німеччині чи ще десь ставлення на побутовому рівні як до "некультурних бідних варварів, що заполонили нашу країну".



Усі ці смугляві люди, що йдуть вздовж дороги – мігранти

Графіті з символікою ARBiH

Ландшафт Цазинської Країни


Далі їдемо каньйоном Уни, постійно зупиняючись щоб фотографувати краєвиди. До речі, характерний колір води (зелений, що переходить майже в бірюзовий – не знаю навіть як правильно назвати), яким приваблюють туристів Плітвіцькі озера, бачив у всіх річках БіГ та хорватської Ліки та Далмації (Уна, Врбас, Неретва, Крка) – мабуть, є якийсь специфічний мінерал, що дає такий відтінок.



Машина вдалині зупинилась біля меморіалу воякам ARBiH (видно прапор)


 



Залізниця, судячи з іржі на рейках, використовується не дуже інтенсивно. Хоч ця гілка електрифікована, на що свого часу довелося добряче витратитися (це відмітив Іван) – спадок колишньої тітовської Югославії. Пізніше, вже вдома, я на старих картах побачив, що це залишок "стратегічної" залізничної гілки, що через Біхач проходила до "авіабази ядерної війни" Желява і далі на південь вздовж кордону БіГ з Хорватією аж до Кніна. Зараз ділянка між Біхачем і Кніном не функціонує, а до/з Біхача може іноді щось возять.




Проїзжаємо Босанську Крупа – невеличке мальовниче містечко. Знов помічаємо декількох бородатих молодиків.


Міст пам'яті жертв геноциду в Сребреніці. Кирилицю тут не дуже люблять

Уна у Босанській Крупі
 


Sechond shop "HANA" Ⓡ


На адміністративному кордоні Республіки Сербської і Федерації БіГ ми побачили кафе "Нічия земля" та двох сербських поліцейських – таких простих сільських дядьків з поганими зубами, що курили смердючі цигарки та радили нам не вітатися за руку з сирійськими мігрантами (купка їх відпочивала неподалік), щоб не підхопити коросту. Спочатку ці поліцейські не могли, правда, зрозуміти, хто такі ми двоє на авто з хорватськими номерами  ("Країнці? З Країни?").



Це не те, що ви подумали!

Кафе "Нічия земля"


Пост-Дейтонська політична система


Джерело: Wikipedia.org
 
В Дейтонській мирній угоді було затверджено, що БіГ буде складатися із двох автономних утворень (ентитетів): Республіки Сербської (далі РС) та Федерації БіГ (далі ФБіГ), яка, в свою чергу, складається з 10 автономних кантонів. В подальшому було створено ще "спільний" округ Брчко.

Боснійські серби розглядають РС як квазі-державу, а мусульмани-боснійці – як суто адміністративне утворення. Показовим є облаштування демаркаційної лінії між ентитетами: з сербського боку воно нагадує скоріш в'їзд в іншу державу (банер з вітанням, прапор), а з боку ФБіГ – простенький вказівник як на кордоні між кантонами чи опчинами (муніципалітетами).

Бошняцькі (мусульманські) політики виступають за ліквідацію РС як "геноцидного" ентитету, що не має морального права на існування, боснійсько-сербські ж навпаки вказують, що РС гарантована Дейтонською угодою, а так взагалі б вони й не проти повної незалежності. Звичайно, що ті, що інші реально статус-кво змінити не можуть, бо досі існують під міжнародним наглядом.

На додачу, боснійські хорвати незадоволені своїм статусом в БіГ, оскільки в ФБіГ їх в три рази менше ніж босняків, тому вони відчувають себе там скоріш нацменшиною. Їхньою метою є створення третього – хорватського – ентитету в складі БіГ. Докладніше про це можете прочитати тут: Proposed Croat federal unit in Bosnia and Herzegovina

 Характерним символом пост-дейтонської БіГ є її валюта – конвертована марка. Названа на честь німецької марки, до якої було прив'язано її обмінний курс, але на багато років пережила свою "мачуху". Як і багато чого "спільного боснійсько-герцеговинського", створювалася як щось тимчасове, однак проіснувала вже 21 рік і заміни їй поки що немає. Ця перманентна "тимчасовість" візуально проявляється в дизайні банкнот, які викликають сумні асоціації з купонокарбованцем. Як державний прапор БіГ є чимось нейтральним, не пов'язаним ні з одним народом БіГ, так і на грошах зображено максимально нейтральні символи та постаті: голуб миру, абриси БіГ, письменники та поети (характерно, що для кожного номіналу банкнот крім 200 КМ існують варіанти з діячем від РС та з діячем від ФБіГ).



Після білборду "Добро дошли у Републику Српску" відбуваються зміни в ієрархії алфавітів: кирилиця на табличках з назвами міст переміщується нагору. З алфавітами історія така: бошняки-мусульмани використовують суто латиницю, серби – і латиницю і кирилицю, остання домінує в офіційних назвах, на могилах, в церквах. Час від часу можна побачити, як в ФБіГ на вказівниках замальовують "ворожу" кирилицю, але в РС такого немає: як було сказано, і кирилиця, і латиниця для них "свої".

Цікавий момент: в РС зустрічні водії нам постійно фарами "сигналили", попереджаючи про пости дорожньої поліції попереду. Це незважаючи на наші хорватські номери. Я не думаю, що всі ці водії були етнічними хорватами. А ми боялися, що нам машину поб'ють...

Далі стався казус: виявилося, що замість позначеного на карті міста Босанскі Нові на нашому шляху постав Нові Град – наслідок сучасної "дружби народів" в БіГ. Місто перейменували, оскільки "босанскі/боснійській" тепер асоціюється в БіГ майже виключно з мусульманами-бошняками.

Чесно кажучи, до статистики національного складу опчин (муніципалітетів) в РС та Федерації я до поїздки ставився досить скептично: читав що ніби мусульмани оформлюють власність на відновлені будинки в РС щоб потім їх продати сербам, або ж приїздять суто на перепис чи вибори, а самі живуть в Федерації або Західній Європі.

Однак відновлені мечеті та будинки з державним прапором БіГ ("національний" бошняцький прапор з ліліями, думаю, в РС вивішувати не дуже безпечно) на шляху від Нові Граду (колишній Босанскі Нові) до Баня-Луки наводили на думку, що таки – хоч, звичайно, не в довоєнній кількості – мусульманське населення до своїх домівок частково повернулося. На околиці Прієдору (Приједор) навіть побачили результати дій бошняцьких "міських партизанів": закреслено намальований на стіні сербський прапор.

Наші спостереження протягом подорожі свідчать на користь достовірності цієї карти:


Джерело: Ethnic groups in Bosnia and Herzegovina


Пізніше питав у своєї хорватської знайомої: чи живуть серби з мусульманами в РС в окремих замкнених в собі спільнотах, чи активно спілкуються та взаємодіють одне з одним? Вона відповіла, що ніби намагаються співіснувати та взаємодіяти, наприклад, каже, на дівочій вечірці у її православної родички були дівчата з мусульманськими іменами "Ясміна" і інші подібні.

Одразу після війни населення "зон контролю" (РС, бошняцькі та хорватські райони ФБіГ) було майже гомогенним:


Джерело: Commons.Wikimedia.org


Від Нові Града на Уні і майже до самої Баня-Луки дорога йшла досить одноманітною рівниною серед кукурудзяних полів, лише на півдні (Дінарські Альпи) та півночі (Козара) бачили вдалині гори.


Гори Козара – національний парк та місце героїчної битви югославських партизан під час Другої світової війни

На горизонті Динарські Альпи

Козара біля Омарської


Метаморфоза

Ти їдеш в БіГ саме для того, щоб побачити артефакти, сліди та наслідки Боснійської війни, "для атмосфери" зберігаєш на телефоні три папки ("хорватську", "боснійську" і "сербську") з воєнними та націонал-патріотичними піснями, щоб їхати під них країною.

Спочатку, ще в Ліці, колишній "Республіці Сербська Крайна", ти кидаєшся фотографувати кожен будинок зі слідами куль. Потім лише півдня їдеш цим краєм, дивишся на людей, міста й села, і тепер це здається недоречним та навіть непристойним: подібно до бойових шрамів на обличчі й тілі старого вояка, які можна поважати, але не лічить занадто акцентувати на них увагу.

Те саме і з "бойовими піснями": на серпантині, що тягнеться вгору схилами Велебіту, хорватська епіка, особливо "Tamo gdje sunce putuje, vjetar nosi glas, Bosna zove nas", ніби як відповідало моменту, але далі вона швидко набридла, і ми переключились на Zabranjeno pušenje. Після перетину кордону ввімкнули "боснійський" плейлист і до Біхача таки в'їхали під "Hajmo braćo moja Bosnu braniti".

Останній раз я натужно ввімкнув "сербський" плейлист (і саме "5. Kozarsku brigadu"), коли проїжджали біля Козари – гір і однойменного національного парку на північному заході БіГ. 

Далі всі ці пісні вже не вмикали. Виглядало б недоречно і просто як несмак. Агресивно-залихвацький мотив зовсім не відповідав мальовничим ландшафтам за вікном та видам сіл і містечок, що за ці роки намагалися прибрати зі свого обличчя сліди війни.

Прієдор виглядав зовсім не зловісно.

Проїхавши дорожній вказівник на Омарску, я хотів було повернутися і зробити фото, але потім зупинився – навіщо?

Ти приїхав сюди заради тієї війни, але чим далі, тим більше вона відступає для тебе на другий план, залишаючись тим, про що не треба забувати, але є лише старою трагедією як буря чи якесь інше стихійне лихо, лише коротким трагічним моментом історії цієї землі, а не її справжнім обличчям.




Баня-Лука | Бања Лука | Banja Luka


Перед Баня-Лукою починаються лісисті передгір'я, а сама вона лежить в котловині, через яку тече річка Врбас.

Першим враженням від Баня-Луки було деяке розчарування: якесь нічим не примітне місто, що було побудоване, включаючи і центральну частину, в значній мірі після Другої світової війни. Ніби охайне, достатньо багатолюдне і впорядковане, але нічого особливо цікавого: здоровенний собор-новобуд, адміністративні будівлі, магазини.



Храм Христа Спасителя

Будинок уряду міста Баня-Лука

Залишки Храму Святої Троїці, розбомбленого німецькою авіацією в квітні 1941 року і остаточно знищеного усташами





Попередньо планувалося, що приїдемо раніше і встигнемо оглянути все місто до темряви, але життя внесло свої корективи, і коли ми припаркували авто, на вулиці вже було темно і горіли ліхтарі.

Тому основну оглядову екскурсію залишили на наступний день, а поки що трохи пройшлися нічними вулицями з моєю хорватською знайомою Ніною, що саме приїхала в Баня-Луку до своїх родичів, повечеряли та трохи поспілкувалися з її дядьком і тіткою, яким в якості відплати за гостинність передали ту саму бурштинову ікону.


Як югослави знов стали сербами, хорватами і бошняками

Показовою є історія родичів Ніни по материнській лінії. 

Її бабуся була католичкою (хорваткою) з Баня-Луки, дід – православний (серб), що приїхав до Боснії з території Хорватії, де під час Другої Світової війни йому двічі довелося "ставати католиком" щоб врятувати своє життя. У них було двоє синів і двоє дочок. За часів соціалізму релігією цікавилися мало (скоріш навіть зовсім не цікавились) і себе ідентифікували "югославами". Доньки одружилися і стали католичками: мати Ніни вчилася в Загребі і вийшла заміж за хорвата; так вона стала хорваткою і католичкою, хоч в костьолі вони не вінчалися і релігійністю не відзначаються; інша донька тепер живе в Мариборі в Словенії. Обидва ж сина стали православними. У одного з них, Мілана, ми ночували. Зараз він являє собою мейнстрімного православного серба, його слава – святий Миколай (Нікола), у жінки – святий Георгій (Джурдже). Хоч сам він спокійно визнає "югославський" характер своєї родини і пам'яті матері-католички не цурається.

Інші їхні родички виходили заміж і за мусульман та ставали бошнячками. На стіні висить фото сина Мілана разом з Мілорадом Додіком, сербським членом президентства Боснії та Герцеговини, на якомусь святі. Як нам пояснили, син там опинився саме через їхню родичку Сребренку, що, як "бошнячка", є міністром екології в уряді Республіки Сербської.

Батько Ніни воював в 1991-1992 роках на боці хорватів у Вітчизняній війні, я не знаю, які стосунки були між "загребськими" і "баня-луцькими" родичами в 1990-ті, але зараз його донька спокійно відвідує пару разів на рік своїх родичів в Республіці Сербській. Але показово, що, кажучи про родичів, вона використовує завжди термін "православні", а не "серби".

Сама Ніна каже, що є католичкою, її приваблює католицька віра не традиціями та обрядами, а своєю філософією, але при цьому визнає, що при іншому розвитку подій – "наприклад, якби я народилася і жила в Києві" – вона могла б бути і православною.

Цей приклад наочно демонструє, що ніякої міжнаціональної сегрегації та відмежування в СФРЮ не було (між слов'янами так вже точно) і що за іншого розвитку подій ще за 1-2 покоління велика частка носіїв сербохорватської мови могли злитися в "югославів" (згідно перепису 1981 року в місті Баня-Лука було 25% "югославів"). Але в реаліях ситуації, що постала після 1990 року, історія про "югославську родину" є лише ностальгічним сімейним анекдотом.



Боснійсько-герцеговинська експедиція | Bosanskohercegovačka ekspedicija          
  (Жовтень 2019 | Oktobar 2019)  

Анабасіс | Anabasis

Боснія | Bosna

Сараєво і Герцеговина | Sarajevo i Hercegovina

Катабасіс | Katabasis

Мітки:

Comments

Post a Comment