Третій день подорожі було присвячено Сараєву та Мостару. Від одного міста до іншого наша дорога пролягала мальовничим каньйоном ріки Неретви, що умовно ділить
Герцеговину на дві частини: західну (переважно хорватську, але й зі значним мусульманським населенням) і східну (сербську). В кінці дня знов таки каньйоном Неретви мали повернутися на північ та дістатися міста Прозор, щоб скоротити і так завеликий шлях до Задару в завершальний день експедиції.
 |
| Фіолетовим позначено маршрут третього дня подорожі |
Сараєво | Sarajevo | Сараjево
Сараєво розташоване між високими горами в долині невеличкої річки Міляцки. Долина ця досить вузька, і хоч приватні будівлі туляться до схилів гір і місцями дах одного будинку знаходиться на рівні підвалу іншого, але загалом забудова міста являє собою таку собі "сосиску", що росла зі сходу (де знаходиться історичний центр –
Старе місто, Stari grad) на захід (
Нове місто, Novi grad) з Міляцкою посередині. Адміністративний та діловий центр –
Нове Сараєво, Novo Sarajevo – знаходиться всередині "сосиски". Це така собі сараєвська особливість, оскільки зазвичай великі міста ростуть концентричними колами навколо історичного ядра в центрі.
 |
| Джерело: mapy.cz (тут і далі всі зображення збільшуються за кліком) |
***
В Сараєво в’їхали вже після десятої ночі, швидко проїхали освітленими ліхтарями вулицями. Звичайно, особливо нічого побачити не могли. Їздять трамваї, є якесь нічне життя, центральний проспект маршала Тіто. Видно було, що це найбільше місто, яке ми бачили досі в БіГ, але, звичайно, більш спокійне та «мініатюрне» (приблизно 300 тисяч жителів разом з районами, що відійшли до сербського
Східного Сараєва, але без міст-супутників, таких як
Ілиджа,
Вогоща та інші – отже десь як Полтава) ніж в 12 разів більший за населенням Київ.
Наступного дня зранку настав час для більш детального знайомства. Як завжди у нас в цій подорожі, проблема була в обмеженому часі на мандри, тому треба було максимально ефективно використати ті півдня, які ми собі запланували на Сараєво, а це безкінечно мало для такого міста.
 |
| Звичайна "спальна" вулиця Старого міста в Сараєво |
 |
| Йдемо до головної осі міста – річки Міляцки |
 |
| Річка Міляцка, вид на захід |
 |
| Вид на схід, зліва Народний театр |
 |
| На задньому плані гора Требевич |
 |
| Народний театр явно потребує ремонту |
 |
| На третій день подорожі сліди від куль вже не привертають особливої уваги |
 |
| Імена загиблих під час Боснійської війни на стіні школи. Якщо не помиляюсь, щиток з лілією на табличці вказує на те, що загиблий був нагороджений "Золотою лілією" (Zlatni ljiljan) – найвищою військовою нагородою ARBiH |
 |
| Австро-угорська забудова Старого міста |
 |
| Вступайте до збройних сил БіГ! Все за законом: двома алфавітами |
 |
| "1001 перлина Старого міста". Туристична карта з позначеними історичними і архітектурними пам'ятками |
 |
| Ніколу Теслу своїм вважають і в Хорватії, і в Сербії, і в БіГ |
Через переплетіння культур та народів Сараєво називають "Балканським Єрусалимом", хоч можна сумно пожартувати, що
"Єрусалим" все більше стає просто
"аль-Кудсом".
 |
| Йдеш "празькими" вуличками... |
 |
| ... і через квартал потрапляєш до "малого Стамбулу"... |
 |
| ... де є і свій Бююк Чарші (Великий Базар)! |
В сувенірних крамничках одразу звертаєш увагу на величезну кількість боснійсько-турецької "дружбанародної" символіки: значки, магнітики, сердечка з турецьким та боснійським (сучасним або
RBiH) прапором. Вочевидь, крім історичних симпатій, так проявляється вдячність за кошти, які вкладає турецький уряд у відбудову зруйнованих за війни ісламських релігійних об'єктів та інші проекти. Це також вказує на наявність значної кількості туристів з Туреччини, на яких в першу чергу і розраховані ці сувеніри.
 |
| Югославсько-австрійсько-османська еклектика |
 |
| "Туристичні" квартали з купою магазинів сувенірів, кафешок і ресторанчиків |
Турків зовнішньо часто важко відрізнити від балканців (тим паче, що досить значна їх кількість є нащадками боснійських, албанських, грецьких і болгарських мусульман-
мухаджирів), тому турецькі туристи не впадають в очі на відміну від чисельних арабських. Тим паче, що жінки останніх часто одягнуті в
химар чи чадру.
 |
| Поруч з мінаретом височить сахат-кула (годинникова вежа) |
 |
| Мусульманське кладовище у дворі мечеті |
 |
| Головний вхід у мечеть |
 |
| 30-метрова сахат-кула у повний зріст |
 |
| Звичайно ж, китайські туристи є і в Сараєві |
 |
| А це вже сама площа Башчаршія |
 |
| Себіль – фонтан з питною водою, мабуть, головний туристичний символ Сараєва |
 |
| Хрестоматійне фото |
В цей момент ми зрозуміли, що навколо занадто багато (як для нас) туристів та сувенірних крамниць, тому вирішили не втрачати такий дорогоцінний час і піти до підйомника на гору Требевич.
 |
| Житлові вулички Старого міста |
 |
| Переходимо через Міляцку у південну частину Старого міста |
 |
| Вієчниця – ще один відомий символ Сараєва. Чесно кажучи, до того, як побачити на власні очі, вона чомусь здавалася мені рази в два більшою |
 |
| Бошняцькі жінки в мусульманському одязі |
"Джихадисти"?
Туристи та журналісти залюбки фотографують у Сараєво зокрема та БіГ взагалі жінок у традиційному мусульманському одязі, тому може здаватися, що побутова ісламізація йде повним ходом. В дійсності ж за чотири дні ми бачили (не враховуючи явних арабських туристів): декількох бородачів в Біхачі та Босанській Крупі, одну жінку в хіджабі (можливо, жінку мулли) в Біхачі, двох чи трьох жінок в хіджабі у Травнику, групу дівчат у хіджабах (скоріш за все, студенток жіночого ісламського навчального закладу), ще декілька молодих жінок у хіджабах чи шейлах, оцих от жінок на фото вище – і все.
Загалом, абсолютна більшість бошнячок одягається зовсім цивільно (іноді навіть досить відверто), так само як і сербки та хорватки.
Що до бошняків-чоловіків, то ще в першій половині 20 століття "національним" головним убором у боснійських мусульман став замість фески берет. Тому якщо ви побачите літнього чоловіка в береті, з 99% ймовірністю можете розраховувати на те, що він бошняк. В іншому ж, пересічний бошняк нічим візуально не відрізняється від місцевих сербів чи хорватів.
Але, безперечно, в порівнянні з часами СФРЮ релігійність (хоча б формальна-декларативна) серед бошняків суттєво зросла, тому що саме вона є головним фактором національної ідентичності, оскільки, в принципі, за винятком віри та імен і прізвищ (які є похідними від релігійної належності) бошняки, серби та хорвати в БіГ майже нічим не відрізняються одне від одного. Для бошняків їхнє мусульманство також стало більш цінним, вистражданим, оскільки саме за релігійною ознакою їх вбивали під час Боснійської війни.
Відповідно, зацікавленість людей в ісламі, його роль в житті значно зросли в післявоєнні роки. Існують мусульманські дитячі табори, дехто з молоді вчиться в медресе.
Ніби декілька сотень бошняків їздили воювати за Ісламську державу, але це крапля в морі для країни, де половина населення ідентифікує себе як мусульман, набагато більше "джихадистів" дали ті ж самі Франція чи Великобританія.
 |
| Требевич чекає на нас! |
І ось – навмання, але трошки піддивляючись у карту – дісталися нижньої станції
відновленої сараєвської канатної дороги. Подорож в обидві сторони коштує приблизно 10 євро, лише нагору – 8 євро. Дізнавшись, що спуск пішки займе десь годину-півтори, вирішили ризикнути і взяти one way ticket.
 |
| Види під час підйому шикарні |
 |
| А це вже "небрендована" довоєнна кабінка на верхній станції. В документальному фільмі "Сербський епос" є кустуріціанська сцена, де з такої ж кабінки на Требевичі Радован Караджич говорить по польовому телефону зі своєю дружиною |
 |
| Вид на Сараєво та нові кабінки канатної дороги |
Можливо, в околицях верхньої станції було щось цікаве, але часу у нас було небагато, тому занедбаною трасою для бобслею (один із об'єктів Зимової олімпіади 1984) почали спуск до міста.
Ця бобслейна траса часто згадується як така собі туристична цікавинка, але, як бачите, це просто бетонний жолоб. Можливо, руїни з "історією" приваблюють західних туристів, збуджують їхню уяву, але для мешканців екс-СРСР різноманітні закинуті промислові, військові чи ще якісь інші бетонні споруди є скоріше чимось безрадісно-тривіальним.
 |
| Вовченя Вучко – талісман Зимової олімпіади 1984 |
 |
| Наліпка з Джевадом Бегичем-Джилдою, одним із лідерів "Маніяків" (ультрас сараєвського ФК Желєзнічар), що загинув в 1992 році під час Боснійської війни |
 |
| Шизофренічна еклектика: "імпєрка" та серп і молот |
 |
| Десь тут вирішили, що бобслейної траси з нас досить, і пішли шукати відкриті місця, звідки можна побачити місто |
 |
| Нам наліво – в Сараєво |
 |
| Чоліна капа (Čolina kapa) – прекрасне місце, звідки видно все Сараєво і гори навколо |
 |
| Мальовничі руїни |
 |
| Панорама Сараєва: хмарочоси Ново-Сараєво та червоні черепичні дахи Старого міста |
 |
| Ново-Сараєво (Novo Sarajevo) |
 |
| Старе місто (Stari grad) |
 |
| Жовтневі барви |
Приблизно десь тут на зустріч нам йшла місцева родина. Голова сімейства спитав, хто ми і чи знаємо, що
тут можуть бути міни (бач, а самі з дітьми не бояться йти). Я відповів, що навколо Сараєво – як мінімум, там де люди ходять – напевно, давно вже все розміновано. Але боснієць сказав, що з дощами може щось із лісу "принести". Запевнив його, що ми ходимо лише по стежках і завжди дивимося під ноги.
 |
| Ось вже і знову місто |
 |
| "Три державні мови". Та сама фраза написана один раз кирилицею і два рази латиницею |
Якою мовою розмовляють в БіГ?
Де-факто, в БіГ бошняки, хорвати та серби говорять на штокавському діалекті мови, що раніше називалася "сербохорватською", а зараз толерантно називається в академічних колах "боснійсько-хорватсько-сербсько-чорногорською".
Але де-юре в країнах, де ця мова (мови) є офіційною, вона виступає під назвами "хорватська", "боснійська", "сербська" та "чорногорська", оскільки "своя" мова в них мислиться таким самим необхідним символом державності як герб, прапор та гімн. Оскільки в БіГ три "державні народи", то, відповідно, і три державні мови.
Наскільки я розумію, головна мета такої сецесії навіть не в тому, щоб плекати якісь місцеві діалектичні особливості, а щоб після всього, що сталося в 1990-ті, мати менше спільного з іншими "носіями" (не дуже комфортно, мабуть, бошняку казати, що він розмовляє сербохорватською, або сербу, що його рідна мова – сербохорватська і т.д.). Іронічність ситуації в тому, що, наприклад, "сербська" в БіГ (РС та ФБіГ) та "сербська" в Сербії розрізняються: перша – ієкавиця (як хорватська та боснійська), друга – екавиця.
Однак існує і протилежне явище – Декларація про спільну мову 2017 року. Про цю декларацію, різницю між різними стандартами мови та інше по темі можете прочитати тут.
Що це все означає для Вас?
Перш за все, треба розуміти, що не потрібно вчити три (або навіть чотири) мови, якщо захочете спілкуватися з жителями Хорватії, БіГ, Сербії та Чорногорії на їхній рідній мові. Звичайно, сучасна гіпертрофована політкоректність дає свої метастази повсемісно, тому навіть десь в коментарях на Фейсбуці вам можуть казати, що це "споріднені, але безперечно різні мови". В дійсності ж, потрібно вивчити якусь одну мову (наприклад, боснійську як я), а потім просто прочитати та засвоїти чим відрізняються інші стандарти (найбільші особливості в хорватській: слов'янські назви місяців та заміна іншомовних запозичень неологізмами – найчастіше дослівним перекладом, наприклад: avion/zrakoplov, gas/plin, fudbal/nogomet).
Коли ж будете розмовляти з носіями, то треба хорватам казати, що розмовляєте хорватською, сербам – сербською, а бошнякам – боснійською. Це звичайна ввічливість. Якщо ж не впевнені стосовно національності співрозмовника, то можна використати евфемізм "ваша мова".
Нагірше, що може бути – це коли ви вивчите, наприклад, сербську і, начитавшись про "споріднені, але різні мови", потім десь в Хорватії почуєте як хтось говорить цілком Вам зрозумілою мовою і з радістю спитаєте його "о, Ви розмовляєте сербською!". Звичайно, голову ніхто не відріже, але це буде банальна нечемність та конфуз для Вас та співрозмовника.
 |
| Вибори були давно. Плакати кандидатів від SDA |
 |
| Зграя голубів в небі |
 |
| Старе мусульманське кладовище біля мечеті |
 |
| Вас попередили |
 |
| Наближаємось знов до Міляцки |
 |
| Пам'ятна табличка на честь чотирьох членів колективу ткачів килимів, що загинули в Народно-визвольній боротьбі 1941-1945 років "за свободу та щасливе майбутнє наших народів" |
 |
| 150 років історії Сараєва в зміні назв однієї вулиці |
 |
| Сараєвський пивзавод |
 |
| Будинок, в якому жив хорватський поет Тин Уєвич |
 |
| Набережна Міляцки |
 |
| Тут пообідали босанським буреком |
 |
| "З цього місця 28 червня 1914 року Гаврило Принцип здійснив вбивство австро-угорського спадкоємця трону Франца Фердинанда та його дружини Софії" |
 |
| Той самий Латинський міст |
 |
| Але, стоячи на ньому, величі місця чомусь зовсім не відчуваєш |
 |
| В парку Ат Мейдан (At Mejdan) |
 |
| Політик з військовими готують путч |
 |
| Сараєвці |
Парк Ат Мейдан, мабуть, одне з найприємніших місць в Сараєво, які ми встигли відвідати. Тут хочеться зупинитися, сісти за столик, дивитися навколо, пити каву і забути про те, що вже годину як мали виїхати у Мостар.
"Найкраще місто в світі"
Сараєвці (Sarajlije – "сарайліє") мають репутацію дуже щирих, дружніх та гостинних людей. Звичайно, часи змінюються, і події 1990-х розбили вщент той ідилічний світ, де "комшіє" (komšije, сусіди) різних національностей товаришували та радо ходили одне до одного в гості, про що з сумом і ностальгією співає Сейо Сексон у піснях "Чашка про запас" та "Юго 45". Однак і зараз можна почути подібні історії про "дух Сараєва": наприклад, Ніна із Загребу розповідала, що якось в кафе розговорилася з літньою парою, й вони заплатили за її каву та запрошували зупинитися у них, коли наступного разу завітає до Сараєва.
Сараєвці якось навіть фанатично люблять своє місто: в піснях, розповідях, книгах зустрічаєш висловлювання про "райську долину", "найкраще місто в усьому світі", "не можу без тої води та того повітря" і таке інше. Звичайно, локальний патріотизм сильний майже всюди, багато людей в різних країнах люблять свої міста, але щодо Загребу, Белграду, Нові Саду, Скоп'є, Рієки мені не доводилося зустрічати такої палкої любові його нинішніх та колишніх мешканців. Зрозуміло, що частково це красива легенда, яку підтримують "фанати" Сараєва, але за нею щось таки є.
За півдня, звичайно, не можна не те що осягнути, а й навіть повністю оглянути такі немаленькі міста, але стосовно першого враження можу сказати наступне: хоч, якщо розмірковувати суто раціонально, між Баня-Лукою та Сараєвом я для повсякденного життя обрав би Баня-Луку як більш впорядковане, сплановане та й просто "побутово-комфортне" місто, то "серцем" таки б проголосував за Сараєво. У нього складна доля, історичні епохи нашаровуються як геологічні пласти, не всюди ще затягнулися рубці останньої війни, серед історичної забудови зовсім "по-київські", порушуючи гармонію міських ліній, здіймаються висотки, а далі на захід долиною Міляцки сіріють такі буденні "югославські" житлові багатоповерхівки... але щось невловимо-привабливе в цьому місті є. Ну, а з Требевича містом в долині між мальовничих гір можна милуватися годинами.
 |
| ... і, скоріш за все, таки є кому її відвідувати |
 |
| Факультет політології Сараєвського університету. |
В Сараєво ми їхали без якогось детального плану та визначеного маршруту. Загальною ідеєю було побачити місто як таке. Планувалося обов'язково відвідати історичну частину (Старе місто взагалі та Башчаршія зокрема) та набережну річки Міляцки, подивитися на Сараєво з Требевича та побувати на мосту Врбаня.
 |
| Чесно кажучи, сам по собі міст Врбаня не вражає |
Про нього дізнався завдяки трагічній історії
Бошко Бркича та Адміри Ісмич, що загинули саме там від куль невідомого снайпера, коли намагалися перебігти з "мусульманської" у "сербську" частину Сараєво, щоб вибратися з обложеного міста.
Пустирі вздовж Міляцки, на яких облаштовано тимчасові автостоянки (як на передньому плані на фотографії вище) – це ще незабудовані ділянки знищених під час війни будівель.
 |
| Будинки біля мосту Врбаня досі несуть на собі шрами війни |
Після війни міст було перейменовано на честь
Суади Ділберович та Ольги Сучич, які загинули тут під час антивоєнного мітінгу 5 квітня 1992 року, в перші дні конфлікту.
 |
| Незважаючи на те, що його було перейменовано на "міст Суади та Ольги", в ужитку досі залишається і стара назва (на вказівнику зліва) |
 |
| Один із медійних символів облоги Сараєва – колишній готель Holiday Inn (тепер Hotel Holiday) |
Химерна війна
Від готелю Holiday, колишнього Holiday Inn, до Міляцки та, відповідно, лінії фронту часів Боснійської війни та облоги Сараєво всього 200 метрів. Численні іноземні журналісти роками жили в 3 хвилинах пішки від лінії фронту, і не в бункері чи бліндажі, а в більш-менш пристойних умовах готельних номерів. Звичайно, траплялися різні інциденти та ситуації, але загалом таке проживання смертельної небезпеки не несло, і можна було регулярно ходити задля репортажів «на фронт».
Ситуація виглядає дещо сюрреалістичною: уявіть проживання журналістів в готелі в 200 метрах від фронту сучасної війни на Донбасі. Однак, саме такими моментами найкраще ілюструється специфічний характер Боснійської війни.
Ось що розповідав командир українського миротворчого контингенту в Жепі (БіГ):
«Те, що відбувалося тоді в Югославії, можна назвати своєрідною цивілізованою війною. У ній були свої режисери, актори, менеджери. У нашому штабі сектора, наприклад, постійно знаходилися представники воюючих сторін.
І якщо, наприклад, офіцерові штабу ООН належало кудись виїжджати, то через цих представників треба було заздалегідь подавати заявку, вказати час поїздки, маршрут, номер машини. Європа! Це вам не Чечня!
Там, в Югославії, наприклад, лідери воюючих сторін могли запросто зустрітися, обговорити якісь питання, разом випити каву. А потім поверталися в свої штаби і давали команди на обстріл позицій військ недавнього співбесідника.»
Найкраще осягнути ці слова я зміг саме в Сараєві.
Поясню. Середня ширина міста з півночі на південь – близько 3 км. Побачивши Сараєво з Требевича, мені стало зрозумілим, що воно повністю прострілюється і, якби у сербів були розв'язані руки, Сараєво можна б було за місяць знищити повністю самими лише мінометами та легкими автоматичними гарматами. Наприклад, за п’ять тижнів першого («новорічного») штурму російськими військами Грозного загинуло, за найнижчими оцінками, більше 5000 мирних жителів, місто перетворилося на руїни. Тому облога Сараєва, що тривала 1425 днів, була і є одним із найвиразніших символів тієї химерної війни: те, що, як здавалося, було спалахом хаосу та неконтрольованою гекатомбою, насправді здійснювалося в певних офіційно чи неофіційно визначених рамках, мало свої закони й химерну логіку.
 |
Війська боснійських сербів бачили оточене місто як на долоні...
Для об'єктивності: серед вказаних 11 тисяч загиблих 6,1 тисяч – це вояки ARBiH. Втрати JNA та ВРС (2,2 тис) в цій цифрі не враховано. (Джерело: avy-travel.ba) |
Можна було «цивілізовано» воювати, вбиваючи озброєнних людей на полі бою. Не можна було вбивати цивільних та полонених.
Можна було виганяти (примусово «евакуювати») мирних жителів. Не можна було знущатись над ними та тримати в концтаборах.
Можна було роками блокувати Сараєво, «кошмарити» жителів снайперськими обстрілами та низькоінтенсивною війною. Не можна було штурмувати місто або знищити його артилерією.
Звичайно ж, ніхто зі «світової спільноти» не заохочував чи толерував саму війну, бойові дії та етнічні чистки, але, якщо вміло діяти в межах певних «червоних ліній», можна було не боятися «репресивних» авіаударів НАТО чи інших санкцій та вести десь в Женеві перманентні мирні переговори, маючи в активі, як сильні карти, успішні військові операції та інші силові аргументи. Тут як ніколи наочно розумієш, що «війна є продовженням політики [і дипломатії], тільки іншими засобами».
Переважна більшість тяжких злочинів під час Боснійської війни були скоєні таємно, приховано: масові вбивства як складова етнічних чисток, концтабори – все це трималося в секреті, сліди заміталися, акції часто проводилися вночі. Навіть такий показовий момент: спроби приєднання Херцег-Босни до Хорватії на післявоєнних судових процесах в Гаазі розглядалися не як акт агресії чи щось подібне, а як "спільна кримінальна діяльність".
Людожери намагалися вдавати, що грають за правилами.
Навіть один з найбільш брудних моментів – етнічні чистки – в значній мірі був специфічним результатом прекрасного ідеалістичного постулату, що існує від часів Першої світової війни, про «право народів на самовизначення». Сутність його полягала в тому, що (в теорії) вже не можна просто завоювати якусь територію і підняти над нею свій прапор за «правом меча»: «власність» на землю (за інших рівних умов) мав той народ, який становить більшість на її території.
Однак, як часто буває, майже одразу форма перемогла над суттю. Схожа ситуація була з принципом демократії як втіленням волі більшості: СРСР, Третій Рейх та безліч інших тоталітарних та авторитарних режимів переймалися зовсім не виявленням та реалізацією «волі широких мас», а конструюванням такої ситуації, щоб під час голосування отримувати більшість голосів як вияв лояльності народу та джерело власної легітимності.
В подібні ігри гралися і в Югославії періоду розпаду: якщо в масштабі всієї СФРЮ керівництво інших республік, в тому числі і БіГ, всіляко протистояло ідеям Мілошевича про виборчу формулу «одна людина – один голос» (в цьому випадку серби і чорногорці могли б формувати більшість в парламенті без коаліцій з іншими народами, на відміну від принципів діючої на той момент конституції, за якими кожна республіка та автономний край мали рівне представництво незалежно від кількості населення), то для самої БіГ той самий Алія Ізетбегович цю ж формулу вважав найкращою, бо в її межах найчисельнішим народом були вже бошняки.
У випадку принципу «права народів на самовизначення» було те ж саме: якщо з «стратегічних» чи ще яких причин висувалися претензії на той чи інших регіон БіГ, то найдієвішим способом його «закріплення» за собою була зміна етнічного складу на свою користь, збереження цієї нової реальності та її легітимізація якимось чином.
Тому те, що всілякі публіцисти описували як пробудження темних хтонічних інстинктів «диких балканців», реактуалізацію всіх історичних образ та конфліктів, в дійсності було інструментом централізовано керованої соціальної інженерії (в нетривіальному значенні терміну), направленої на переформатування етно-територіального простору.
Люди ставали таким самим ресурсом та аргументом війни та переговорів як солдати, танки та паливо. Якщо, наприклад, керівництво боснійських сербів намагалося спровокувати тотальну втечу населення з оточеного Сараєва та анклавів Подріння (Жепа, Сребреніца, Горадже), то сараєвський уряд так само насильно втримував це населення там, щоб «не сприяти сербській політиці етнічних чисток». Ну а те, що це населення ставало в цих "містах-фортецях" мішенню для снайперів та артилерії (не кажучи вже про різанину у випадку захоплення ворогом), можна ще було використати для отримання моральних дивідендів та підтримки «світової спільноти».
В тій чи іншій мірі політика етнічної сегрегації як інструмент «приватизації» певної території зберіглася і після війни (наприклад, спротив поверненню мусульман в Яйце чи практика "двох шкіл під одним дахом"), але в останні 10-15 років в цьому плані ситуація все ж таки значно покращилася.
До речі, показово, що в багатьох "місцевих" фільмах про Боснійську війну переважає саме гротеск ("
Життя як диво", "
Нафака", "
Красиві села красиво горять", "
Турне"). Мабуть, це один з найбільш ефективних способів показати всю трагічність та безглуздість тієї війни з позиції пересічного жителя БіГ.
 |
| Автобан Зеніца-Сараєво |
 |
| Ідеальне дорожнє покриття, шумові екрани |
 |
| В перспективі автобан має простягнутися до Мостару й далі до хорватського узбережжя |
 |
| Термінал в'їзду/виїзду на платну трасу |
 |
| В'їзд в тунель |
 |
| Від Сараєво до закінчення автобану біля Тарчину на півночі Герцеговини ми проїхали 5 туннелів загальною довжиною близько 5 кілометрів |
Демотивація
Ми їхали в БіГ з певною картинкою в голові і загальними очікуваннями того, що мали побачити: скалічена війною failed state, де всі одне одного ненавидять і звідки ледь не половина населення вже виїхала назавжди або ж на перманентні заробітки.
Звичайно, регіоном більш-менш цікавилися, тому ніхто з нас не очікував через майже 25 років після закінчення війни повсемісних слідів артилерійських обстрілів, блокпостів, пунктів роздачі гуманітарної допомоги, таборів біженців та перебоїв з подачею води і струму. Але загальний настрій новин та різноманітних «експертних оцінок ситуації» в країні створював певний образ, що в двох словах можна охарактеризувати як «глибока депресія та безнадійність».
Можливо, саме таке враження виникає, коли приїздиш до БіГ з Великобританії чи Німеччини. Я більше ніж впевнений, що аналогічно оцінює ситуацію і більшість самих жителів БіГ. Але ми ж з України.
В перший день, звичайно, все ще більш-менш відповідало апріорним уявленням: хаотично забудований Біхач (до того ж, окупований мігрантами-кочовниками), якісь невеличкі села та містечка (які, між тим, мали більш заможний вигляд ніж українські села та райцентри в далекій провінції). Дороги правда, були безумовно кращими – хоч це була досить жвава траса: хто знає, що там десь на переферії? В Баня-Луці бачили лише центр: ну, дійсно чисто та більш-менш цивілізовано, але це таки столиця РС.
Пробний удар було нанесено, коли на наступний день паркувальна служба блискавично покарала нас, а потім оперативно звільнила після оплати. Та це ще можна було пережити.
Але коли другого дня, вже вночі, виїхали з Лашванської долини на новенький сяючий вогнями автобан Сараєво-Зеніца, то це був тотальний розгром.
Платна магістраль з терміналами в’їзду/виїзду, якість – така як, приміром, в Чехії.
І доки їхали ці останні кілометри до Сараєва, ми задавали одне одному те саме питання: чому? Чому в корумпованій балканській країні з монструозним бюрократичним апаратом, з досі розділеним по етнічним лініям суспільством, з депресивною економікою, високим безробіттям та важкою демографічною ситуацією, в країні, де 24 роки тому була страшна війна (йшла майже на всій території; загинув кожен 40-ий житель БіГ – враховуючи жінок, дітей та старих), чому в цій країні є автобани? І чому їх немає в Україні, де до 2014 не було війни, де в 2005-2008 грошей «налилося» стільки, що однушка в радянській панельці в Києві коштувала 100 тисяч доларів, де за більше ніж 300 мільйонів євро реконструювали НСК Олімпійський, де є гроші на проведення Євро-2012, двох Євробачень і т.д. і т.п.?
Так, звичайно, я більше ніж впевнений, що в БіГ дороги будуються у великій мірі за допомогу від ЄС та іноземні кредити (в тому числі турецькі), але у нас також вже 15 років постійно обсмоктуються прожекти цільових кредитів, концесій на побудову нової кільцевої навколо Києва, платної дороги «Київ-Одеса», метро на Троєщину... але результату нема. В цьому і є разюча відмінність.
Ще раз нагадаю, що порівняння не з Німеччиною чи хай навіть Польщею, а з БіГ, яку в нашому антирейтингу європейських країн розміщують десь на третьому місці (після Албанії та Косово). При цьому ВВП на душу населення в БіГ в 1,5 рази вище ніж в Україні. У нас з цього приводу кажуть «не враховано тіньову економіку, доходи заробітчан», але заробітчанство в БіГ має ще більші масштаби ніж в Україні, тіньової економіки та різних «сірих» схем теж вистачає. Тому цифри можна вважати +/- співставними.
 |
| Це вже початок саме Герцеговини |
 |
| Придорожнє мусульманське село |
 |
| Похорон (або ж якась інша церемонія) на мусульманському цвинтарі. Знов-таки зверніть увагу на те, як одягнуті чоловіки та жінки навіть на кладовищі |
Декілька разів впадали в очі відносно нові мусульманські кладовища на невеличких ділянках серед житлової забудови без мечеті поруч чи якоїсь іншої ознаки, чому саме тут було обрано для нього місце. Чи це така мусульманська (можливо, місцева) традиція, чи відлуння війни, коли не було можливості через бойові дії ховати небіжчиків десь за поселенням? Так, наприклад, в Сараєво стадіон перетворився на кладовище –
Mezarje Stadion.
 |
| Водосховище на річці Неретві в Ябланиці (Jablanica) |
 |
| А це вже Неретва в "природному" руслі |
 |
| Ще одне водосховище в каньйоні Неретви |
 |
| Як зазначалося раніше, вода в місцевих ріках має специфічний колір |
 |
| Місце під дорогу відвойовано у скель |
Тітова неприступна фортеця
Їдучи по каньйону Врбасу в Боснії чи Неретви в Герцеговині розумієш, чому в цих місцях за часів Другої світової війни німці та італійці не могли розбити партизан, і там існували великі райони "партизанських республік". Це дійсно "гайдуцький" край: високі скелясті гори, дороги лише в долинах річок, сувора лісиста та гірська місцевість.
Досвід Другої світової війни, успіхи та традиції партизанської боротьби в значній мірі сформували югославську повоєнну військову стратегію: СФРЮ – одна з країн-лідерів Руху неприєднання – потенційно очікувала, особливо у випадку війни між НАТО та країнами Варшавського договору, нападу як із Заходу, так і зі Сходу. В даному сценарії об'єктивно визнавалося, що "лобову атаку" на кордонах ЮНА не витримає, отже передбачалося не намагатися вперто обороняти рівнини на півночі країни, а відступати в центральні гірські райони (в першу чергу гірську Далмацію та БіГ), де й чинити опір супротивнику, використовуючи природні переваги місцевості. Для цього в гірських регіонах будувалися бункери (такий як в національному парку Пакленіца), військові підприємства і навіть "авіабаза всередині гори" ("Желява" біля Біхачу).
Доктрина "Загальної народної війни" (Opštenarodna odbrana) передбачала, що захисником СФРЮ має потенційно бути кожен дорослий громадянин країни. Для цього десь 800 тисяч громадян регулярно проходили військову підготовку в складі республіканських територіальних оборон, до яких вони були зараховані.
Під час розпаду Югославії ЮНА намагалася в Словенії, Хорватії та БіГ вилучити зброю місцевих територіальних оборон, але навіть там, де це мало успіх, залишався фактор наявності великої кількості людей з якою-не-якою, але військовою підготовкою (до того ж, навчених тактиці саме "малої" партизанської війни), яким лише треба було дістати зброю. Це, безперечно, вплинуло на швидкість розгортання бойових дій та створення військових формувань нових державних та квазі-державних утворень.
Мостар | Mostar | Мостар
Мостар є найбільшим містом, "столицею" Герцеговини (106 тисяч мешканців, десь як Кам'янець-Подільський). Де-факто розділений на Західний Мостар (хорватський) та Східний Мостар (бошняцький). Під час Боснійської війни в місті
точилися одні з найбільш запеклих боїв Хорватсько-мусульманської війни, наслідком чого стали численні руйнування (ніби як найбільш пошкоджене війною місто в БіГ), деякі споруди ще досі залишаються невідбудованими, де-не-де видно пустирі на місці знищених будівель.
 |
| Ми випадково потрапили в Марокко чи Ливан? Як виявилось, так здається не тільки нам: цей будинок має назву "Бейрут" |
Залишили машину трохи далі від залізничного та автобусного вокзалів у Східному Мостарі і пішли на південь по вулиці Маршала Тіто.
 |
| Пречудовий балкон |
Біля колишнього профспілкового будинку було помічено численні прояви любові до Тіто.
 |
| "Тіто, любимо тебе" |
 |
| "Робітничий будинок. Центр активності революційних синдикатів (профспілок) Мостару з 1936 до заборони діяльності в кінці 1940 року. У будинку під керівництвом Комуністичної партії Югославії та, відповідно, Союзу комуністів Югославії з товарищем Тіто на чолі готувався та загартовувався робітничий клас Мостару для реалізації своїх економічних та політичних цілей, для боротьби проти фашизму та для соціалістичної революції. Вільний Мостар" |
 |
| Якщо більшість невеликих житлових будинків було відновлено... |
 |
| ... то з більш масштабними будівлями (і також, мабуть, тими, які через їхню архітектурну цінність не можна просто знести) поки що все в процесі реконструкції |
 |
| Hrvatski pozdrav. Величезний хрест на "хорватській" горі у Західному Мостарі поставлено так, щоб було добре видно бошнякам у Східному Мостарі. На "своїй" горі бошняки так само встановили флагшток з гігантським прапором RBiH |
 |
| Площа біля Народного театру |
 |
| Народний театр Мостару |
 |
| Військове кладовище з прапорами ARBiH та інших бошняцьких військових формувань часів війни |
 |
| Цікаво, що на більшості надгробків зображено півмісяць із зіркою, але на деяких – лілія. Судячи з прізвищ, лілія у немусульман (скоріш за все, сербів), що загинули, воюючи в лавах ARBiH |
 |
| Майже всі дати смерті – 1993 рік, коли в Мостарі йшли жорстокі бої хорватів з бошняками-мусульманами |
 |
Зверніть увагу на "традиційний ісламський одяг" цієї дівчини в Східному Мостарі.
На задньому плані – православна Соборна церква Святої Троїці |
 |
| Осередок різних бошняцьких патріотичних та ветеранських організацій: Співдружності малолітніх добровольців ARBiH, регіонального союзу ветеранів "Патріотичних ліг БіГ" Герцеговинсько-Неретванського кантону та міста Мостара |
 |
| А поруч – графіті з символікою східномостарського ФК Вележ |
 |
| Початок "туристичного" Мостару. Вдалині відбудовна після війни дзвіниця Церкви Святого Петра та Павла у Західному Мостару, і є певні підозри, що така висота знов-таки символічна – бо історично вона була нижчою |
 |
| Знов-таки велична споруда, що чекає на капітальну відбудову та реконструкцію |
 |
| Вузенькі вулички старого міста біля ріки Неретви |
 |
| Не люблять сербських поетів чи кирилицю? Пам'ятник мостарцю Алексі Шантичу |
 |
| Вид з Портового мосту (Lučki most) на північ... |
 |
| ... і на південь |
Клімат та ландшафт в широкій долині, де знаходиться Мостар, вже більше нагадує не Боснію, а Далмацію, що знаходиться лише в 40 км від міста. Вочевидь, більшість туристів відвідують Мостар в якості "бонуса", коли відпочивають на півдні хорватської Адріатики (Спліт, Макарска, Дубровник).
 |
| Побудовано в 1556 році, знищено хорватською артилерією в 1993 році, відновлено в 2004 році з максимальним використанням автентичного каміння зруйнованого мосту та за історичними технологіям |
 |
| Вид на Східний Мостар |
Перейшли на інший бік Неретви (над мостом висів бошняцький прапор з ліліями) і... нічого.
 |
| Візуально все те ж саме, що і на східному березі |
 |
| Забудова старого міста навколо Старого мосту – об'єкт світової спадщини ЮНЕСКО |
 |
| Стандартна туристична інфраструктура: сувеніри та ресторанчики з місцевими (і не тільки) стравами |
Через те, що туристів в БіГ досить небагато, немає і відповідної індустрії "ярмарків" та "діснейлендів" (за винятком осередку навколо Старого мосту в Мостарі та декількох кварталів Башчаршії в Сараєві). Тому подорожувати країною дуже приємно, а на вулицях міст бачиш саме буденне – в позитивному сенсі – життя.
 |
| Портовий (чи Гаваньський) міст (Lučki most), по якому перейшли на правий (західний) берег Неретви |
 |
| Зблизька Старий міст (Stari most) виглядає занадто утилітарно |
 |
| Та ж сама джамія і будинки на правому березі Неретви |
 |
| Всі ці будівлі також постраждали під час Боснійської війни і були відновлені після неї |
 |
| Швидко опускається ніч і місто змінює своє обличчя |
 |
| Старий міст у всій своїй вечірній красі |
 |
| Джамія Коскі Мехмед-паші зблизька |
 |
| В Мостарі досить багато китайських туристів |
Східномостарські ультрас і drug Tito
Вочевидь, найбільше за Тіто і колишньою соціалістичною Югославією ностальгують бошняки-мусульмани: в Сараєві, Біхачі, Яйце та Східному (бошняцькому) Мостарі досі залишилися проспекти і вулиці імені Тіто в той час як, наприклад, в Баня-Луці від них «вичистили» місто ще на початку 1990-х.
В принципі, це досить логічно: саме бошняки найбільше втратили від розпаду СФРЮ (війна, етнічні чистки і «стискання» території «їхньої» Боснії до 1/3 БіГ). Що отримали замість цього? Ну, може, більше свобод в релігійному житті, заміна компартії на SDA…
Тому не дивно, що ультрас східномостарського ФК «Вележ» мають промовисту назву Red Army Mostar, декларують себе як антифа і взагалі постійно виказують свою прихильність партизансько-соціалістичному минулому.
Наприклад, в 2015 році вони організували перформанс, на якому вигукували «Nema više Veleža, nema Starog mosta, srušile ih ustaše, naprijed Herceg-Bosna» (Нема більше «Вележа», нема Старого моста, знищили їх усташі, вперед Херцег-Босна).
Отже, «партизансько-усташська» боротьба триває.
***
Нічною трасою попрямували назад, на північ. Оскільки якість дорожнього покриття була шикарною, то, незважаючи на пітьму, тунелі та віражі, які шосе повторювало за Неретвою, можна було їхати зі швидкістю 100 км/год.
Оскільки ще не вечеряли, зупинилися в ресторані біля Ябланиці.
 |
| Форель та травницький сир обійшлися у 8 євро |
Їжа в БіГ дуже смачна (особиста думка, звичайно), колоритна та дешева: за 3-4 євро отримаєте порцію чевапів, яких цілком вистачить щоб наїстися. З найбільш відомих страв крім чевапів варто ще згадати босанський бурек – м'ясний пиріг з листкового тіста, баклаву та
босанську каву (в принципі, це те саме, що і турецька кава). Повний перелік місцевих страв можете подивитися
тут (текст, вочевидь, вийшов з нетрів якогось автоперекладача).
Щодо житла, то більш-менш пристойна квартира чи номер (апартаменти) коштує десь 20 євро за добу. Ціни приблизно однакові по всій БіГ.
 |
| Звичайна регіональна траса Ябланица-Прозор |
До Прозора дісталися без пригод, хоч і довелося попетляти різкими зигзагами підйомів гірської дороги. А завтра нас ще чекав довгий шлях до Задару.
Боснійсько-герцеговинська експедиція | Bosanskohercegovačka ekspedicija
(Жовтень 2019 | Oktobar 2019)
Comments
Post a Comment