Андрій Любка "У пoшукax вapвapiв. Пoдopoж дo кpaїв, дe пoчинaютьcя й нe зaкiнчуютьcя Бaлкaни"

Серед тих, хто цікавиться "балканською" тематикою, у багатьох, думаю, "шлях на Балкани" почався майже випадково, завдяки певному збігу подій: це не той регіон, куди модно і популярно подорожувати. Відпочинок на морі в Болгарії, Хорватії, Чорногорії, Греції – так, але щоб дістататися саме Балкан, треба піти – хоча б віртуально, з книжкою та атласом – трохи далі космополітичних готелів та пляжів.

Цікаво, що невелика різниця у віці між нами (4 роки, якщо не помиляюсь) дається взнаки: у мене "Балкани" (в принципі, спочатку була Греція, але її я тоді ще Балканами не вважав) почалися також з "Югославії", але це була війна в Боснії і Герцеговині. В новинах по телевізору червона черепиця дахів двох-трьохповерхових будинків, гори, дим, якісь вояки в нерозрізнюваний камуфляжній уніформі. Страшна жорстока війна незрозуміло кого з ким і навіщо. То був період кривавих локальних конфліктів і, безперечно, Боснія на Балканах і Чечня на Кавказі стали для мене найбільш характерними його символами. Багато років мій інтерес до регіону підживлювала незгасаюча цікавість: інтернету тоді не було, і навіть зрозуміти, що за люди живуть в БіГ, для тодішнього школяра було важко ("боснійці" і "герцеговинці"?). З часом старі питання отримували відповіді, в беззмістовності та хаосі Боснійської війни почали простежуватися певна логіка і свої закони (остаточно я це зрозумів, коли на власні очі побачив Сараєво з Требевича), але виникають все нові і нові питання.

У Андрія Любки ж "Югославія" почалася з Косовської війни (точніше – операції НАТО в Косово), "першої війни за права людини" – в ту коротку наївно-оптимістичну епоху ще можна було повірити в подібний ідеалізм.

А ось у моїх батьків "справжня" Югославія досі – це країна достатку, поїздка до якої за часів СРСР прирівнювалася по поїздки у капкраїну, і звідки надходили югославська "стінка", джинси й інше карго. Потім ця "справжня" Югославія просто зламалася.

Перше, що треба зазначити: книга написано вміло і цікаво, її легко і приємно читати. Особисто я "проковтнув" за 6 днів при тому, що часу у мене було не дуже і багато. Це однозначно плюс, якому ми завдячуємо тому, що пан Любка не просто мандрівник і балканіст, а й письменник зі стажем. Адже часто буває, що людині ніби і є, що розповісти, але читаєш це як підручник чи звіт (і це ще в кращому випадку).

Через певний час, правда, наступає легка втома від панегериків ракії, вину та прекрасній балканській кухні. Зазвичай саме про це пишуть в туристичних путівниках або фб-постах після вдалого відпочинку, але ж ми не задля цього взялися за дану книгу? Все хороше, всі хороші, щоправда десь трохи нудно і нема особливо чого дивитись, а десь – навпаки. Люди привітні та гостинні. Описується здебільшого "Барбарікум" ("земля варварів"), а не самі "варвари". Але, скоріш за все, справа просто в тому, що я задер планку очікувань занадто високо.

Бо треба зазначити – і це справедливо вказано у назві книги – що це саме "пошук варварів", тобто розповідь [для] неофіта про те, що там живуть такі ж люди, у них немає на голові рогів, з ними можна адекватно і приємно спілкуватися. Щось подібне, мабуть, могли б розповісти радянські громадяни, які вперше виїхали закордон: з одного боку ніби як і захоплення від нових земель і вражень, а з іншого і певне приховане розчарування, що в цілому "все те ж саме"... Звичайно, в своєму звичайному житті люди там не дуже відрізняються від нас, мають дуже схожі проблеми, але ж ми вирушаємо в подорож не задля пошуку подібного, а навпаки – чогось нового, відмінного?

Читача позбавляють від стереотипів "першого порядку" – про якісь "зовсім інші" екзотичні землі та "варварів", що їх населяють – але стереотипи "другого порядку", що існують в голові у людей, які ніби-то щось "знають про Балкани", залишаються майже недоторканими. Ок, серби в генделі неприязно реагують на дебати щодо історичної провини їхнього народу у Боснійській війні, але чи дійсно вони настільки націоналістичні і нетерпимі, що, наприклад, пошкодять або спалять авто на хорватських номерах, яке ризикне провести ніч в їхньому містечку? Чи справді серби люблять росіян, а хорвати – українців? І таке інще.

Хоча ні: історія з "балканським діснейлендом" Кустуріци та взагалі створеним ним образом Балкан як "циганського весілля" (а багато хто "знає і любить" Балкани саме завдяки його фільмам) – це дійсно класний приклад розвінчання такого "міфу обізнаного". Показовий факт: Emir Kusturica & The No Smoking Orchestra має велику популярність за межами Сербії, але в 2004 році на концерті в Белграді фанати закидали музикантів пляшками з водою, бо замість "старих-рідних" хітів Zabranjeno Pušenje отримали ядерну суміш з нових "кустрівських" греко-цигансько-іспанських мотивів The No Smoking Orchestra. Тобто продукт явно "на експорт". І стосовно його шляху від "невіруючого мусульманина-югослава" до "православного серба Немані": на мою думку, такі творчі люди часто відчувають майже інстинктивну потребу бути дисидентами хоча б у декларуванні своєї загальної політичної позиції та самоідентифікації. Якщо в 1990-ті неприйняття "старої" (тітовської) Югославії було мейнстрімом як у всіх колишніх її республіках, так і на Заході, а отже, відповідно, і сам "югословенізм" був опозиційним та маргінальним, то після Югославських війн насунула (в тому числі і завдяки фільмам того ж Кустуріци) хвиля югоностальгії. В цих умовах "дисидентство" у вигляді "останнього югослава", що тужить за "братством і єдністю" стало просто неможливим, а от у вигляді істого православного серба, прихильника Мілошевича і "Косово jе Србиjа"...

Подякуємо ж авторові за книгу і побажаємо йому успіхів у нових мандрах землями між Трієстром та Одесою, щоб ми побачили продовження літопису "балканської одіссеї", де таки вдасться знайти "варварів" серед ніби-то таких знайомих по новинам, курортам і фільмам, але не зовсім зрозумілих аборигенів півострова.